— А не можна зробити так, щоб у всіх були теплі, світлі будинки із садами і вдосталь їжі?
— Це дуже важко.
— Ну, а якщо я дуже захочу?
— Звичайно, можна. Від короля багато що залежить. Ось, наприклад, останній король, у якого ми були, той, що грав на скрипці, побудував лікарні, будинки для бідних дітей, у нього в країні діти влітку виїжджають за місто. Він видав такий закон: кожне місто зобов'язане побудувати в селі будинки, куди на ціле літо відправляють слабких, хворобливих дітей.
— А в нас?
— У нас такого закону немає.
— То буде! — закричав Матіуш і тупнув ногою. — Милий, хороший лікарю, допоможіть мені! Міністри знову почнуть казати, що це неможливо, того, іншого немає, а я не знаю: правда це чи брехня?
— Це і насправді нелегко.
— Згоден, що нелегко, але все-таки можливо. Приклад тому — історія з шоколадом.
— Шоколад — це дурниці.
— Чому Сумному королеві легко, а мені важко?
— Йому теж нелегко.
— Ну і хай важко, а я все одно зроблю, чого б мені це не коштувало!..
Над морем сідало величезне пурпурове сонце. І Матіуш уже бачив у мріях, як всі діти його країни милуються заходом і сходом сонця, катаються на човнах, купаються в морі, ходять у ліс по гриби.
— А чому, якщо він такий добрий, хтось крикнув у парламенті "Геть короля!"? — запитав Матіуш по дорозі назад.
— Адже всім важко догодити.
Матіуш пригадав, як солдати глузували з королів. Коли б не війна, він і досі думав би, що його всі обожнюють і, угледівши його, від захвату готові кидати шапки в повітря.
Після цієї розмови Матіуш став ще старанніше вчитися й говорив, що час додому.
"Треба братися за реформи, — думав він. — Чим я гірший за інших королів, у яких діти влітку виїжджають за місто?"
XX
оли Матіуш повернувся до себе в столицю, усе було підготовлено, щоб отримати гроші в іноземних королів. Не вистачало лише його підпису.
Матіуш розписався там, де потрібно, і негайно головний скарбник держави з мішками і скринями вирушив за золотом і сріблом.
Матіуш із нетерпінням чекав грошей, йому хотілося швидше взятися за свої реформи. Їх було три:
1. У лісах, у горах, на берегах річок і озер побудувати будинки, у яких влітку відпочиватимуть діти бідняків.
2. У всіх шкільних дворах спорудити гойдалки й каруселі з музикою.
3. Улаштувати в столиці звіринець із левами, ведмедями, слонами, мавпами, зміями і птахами.
Але коли гроші були отримані, Матіуша спіткало велике розчарування. Виявилося, міністри заздалегідь розподілили всі витрати. Стільки-то на будівництво мостів і шкіл, стільки-то на лагодження залізниць, стільки-то на сплату військових боргів, а на реформи Матіуша грошей не вистачило.
— Якби ваша величність сказали про це раніше, ми попросили б грошей більше, — лицемірно жалкували міністри, а про себе думали: "Добре, що його не було в столиці! Таку масу грошей витратити на безглузді затії. Та іноземні королі ні за що б не дали стільки".
"Ах так! — розсердився Матіуш. — Якщо ви мене обдурили, я тепер знаю, що робити". І написав про все Сумному королеві.
Я вирішив провести у своїй країні такі ж реформи, як у вашій. А міністри не дають мені грошей, і я хочу попросити позику для себе.
Довго чекав Матіуш відповіді і вже зневірився її отримати, як раптом одного прекрасного дня йому доповіли під час уроку, що його хоче бачити посол Сумного короля. Матіуш одразу зметикував, у чому справа, і поспішив у тронну залу.
Посол заявив, що повинен поговорити з королем віч-на-віч, і їх залишили наодинці. Коли за останнім міністром зачинилися двері, посол сказав: його король згоден позичити Матіушу гроші, але за умови, що Матіуш дасть своєму народові конституцію. Тобто управляти державою буде не він із міністрами, а весь народ.
— Коли даєш гроші одній людині, вона може не повернути їх, а коли даєш усьому народові — справа інша. Боюся лише, міністри не погодяться, — додав посол.
— Погодяться. У них іншого виходу немає. Адже я король-реформатор.
Міністри погодилися дуже швидко. По-перше, вони боялися, як би Матіуш знову не посадив їх у в'язницю. По-друге, хитруни домовилися між собою: "Нам це навіть вигідно, завжди можна сказати: "Така воля народу" — і справа з кінцем. Весь народ у в'язницю не посадиш!"
І ось у столицю з усіх міст і сіл з'їхалися наймудріші люди. Радилися вони дні і ночі безперервно. Та хіба легко вирішити, чого хоче весь народ?
У газетах про це писали так багато, що навіть на картинки, які любив розглядати маленький король, не вистачало місця. Та не біда, тепер Матіуш добре читав і міг обійтися без картинок.
Окремо радилися банкіри. Вони підраховували, скільки грошей знадобиться на спорудження літніх будинків для дітей, каруселей і гойдалок.
Зі всіх кінців світу до столиці Матіуша потягнулися дресирувальники, фокусники, приборкувачі, торговці дикими звірями, птахами і зміями. Ось у кого було цікаво! І Матіуш не пропускав жодного їхнього зібрання.
— Продаю чотирьох прекрасних левів, — пропонував один.
— У всьому світі немає тигрів кровожерливіших, ніж мої! — хвалився інший.
— Можу запропонувати красивих папуг, — говорив третій.
— Змії — ось найдефіцитніший товар! — вигукував четвертий. — Підступніших за моїх змій і крокодилів не знайти! Відмінна риса моїх крокодилів — довголіття й розміри.
— Дресирований слон! У молодості виступав у цирку: їздив на велосипеді, танцював, ходив по канату. Тепер постарів, і я продам його дешево. Зате як зрадіють діти! Вони дуже люблять їздити на слонах.
— Не забудьте про ведмедів, — пролунав голос ведмежатника. — У мене є два бурі і два білі ведмедики.
Серед торговців дикими звірями був один справжній індієць і два негри. Проте одягнені вони були по-європейськи й говорили зрозуміло, тому що жили поперемінно то в Європі, то в Африці.
Але одного дня на збори з'явився чорний-пречорний негр. Таких ще ніхто зроду не бачив. До того ж він був напівголий, а у волоссі було стільки прикрас зі слонової кістки, що здавалося неймовірним, як голова витримує такий тягар. І ні звуку жодною відомою мовою.
У державі Матіуша жив старий професор, котрий вивчив п'ятдесят мов. Терміново послали за ним, аби дізнатися, чого хоче чорний посланець. Інші негри теж не розуміли його або вдавали, що не розуміють, боячись, як би він не зіпсував їм комерцію.