— Хлопчика я назвав Ало, а дівчинку — Ала. Хто вони і звідки, невідомо. Мовою тубільців, що колись населяли острів, "Ало" — означає "син моря", "Ала" — "донька моря". Мабуть, вони родом із півночі. Бо хоча мови південних країн я трішки розумію, а з хлопчиком порозумітися ніяк не міг.
Під час розмови Ала не відходила від старших, з цікавістю поглядаючи то на Матіуша, то на старого моряка.
— Тато! — радісно закричала вона й засміялася.
— От бачиш, дурненька, говорив я тобі, що тато повернеться. Ось і отримуй свого тата, — промовив старий моряк.
— Це не тато. — Ало спохмурнів.
— Для тебе не тато, а для Али — тато.
— Це Матіуш.
Матіушу стало незручно: знову він не знав, що відповісти. А старий моряк поглядає на дітей і усміхається.
— З дороги належить підкріпитися, — сказав він і запросив гостя до свого дивного житла у вежі.
Матіуш пошкодував, що не привіз дітям гостинців, і заквапився додому.
Ала ще двічі починала плакати: їй не дозволили пити чай, поки він не охолоне, і коли виїжджав Матіуш.
— Тато, не виїжджай! Залишся з Алою!
І знову Матіуш не знав, як поводитися, коли Ала, чіпляючись за штани, не пускала його.
Наближався вечір, а Дормесько не любив, коли Матіуш повертався пізно. Якось Матіуш засидівся дотемна на скелі, і потім за наказом Дормеська за ним три дні ходив по п'ятах солдат. Не як покарання, просто Дормесько турбувався, щоб із Матіушем нічого не сталося. На щастя, Дормесько не знав про всі його ризиковані затії.
Назад Матіуш плив, як у казці. До самого острова розстилалася перед ним золота доріжка.
Добре, що він не пообіцяв приїхати наступного дня: руки так боліли, ніби він ніколи до цього не сідав за весла.
Лише на п'ятий день Матіуш знову зібрався на маяк. За цей час він обдумав, як поводитися і що захопити із собою. Узяв кубики, головоломку, лото з картинками, пряники, цукерки і м'ячик. Він приготувався, що сказати дітям при зустрічі і на прощання, якщо Яскраво-червона знову вередуватиме.
Веслував він повільно, з перервами, щоб не втомитися. Дормеська ж Матіуш попередив, що повернеться увечері, і взяв їжу на цілий день.
Діти зраділи Матіушу. Видно, дуже нудьгували на пустельній скелі. Старий моряк теж не приховував своєї радості: буде кому розповісти про свої мандри по морях і океанах. Та й розповіді Матіуша про війну теж цікаво послухати.
Хлопчики і старий моряк сіли на камені. Ала стояла біля Матіуша і, поклавши руки йому на коліна, заглядала в обличчя, ніби намагалася зрозуміти, про що він говорить. Але з її наївних запитань було ясно, що вона нічого не розуміє.
— Кулі — такі маленькі м'ячики? — запитувала вона, уявляючи, ніби війна — це гра.
І Матіуш пояснював їй, що ці м'ячики зроблені із сталі і вбивають людей.
— Ала хоче на війну! — законозилася дівчинка і заплакала.
— Війна далеко, — сказав моряк.
— Ала хоче далеко!
— Ала — маленька!
— Ала — велика! Ала хоче на війну!
— Війна спить, — сказав моряк.
— Спить? — перепитала Ала пошепки і, притиснувши пальчик до губ, зробила перелякане обличчя й більше не вередувала. — Тихо, війна спить, м'ячик спить, Петрушка спить.
Матіуша це дуже здивувало. Повертаючись назад, він намагався пригадати, як він поводився, коли був маленьким і так само мало знав, як і Ала. Так, не розуміти чогось дуже неприємно. Бідна Ала! Вона так на нього дивилася, немов очима хотіла зрозуміти. І, не зрозумівши, починала плакати. Маленькі діти, напевно, тому часто плачуть, що не розуміють. Йому стало шкода Алу. "Треба вигадати для неї казку", — подумав він і вирішив, що трохи розповідатиме старому морякові і Ало, а небагато — Алі.
Тут він пригадав, як моряк сказав, що війна заснула. Чому він так сказав? Адже це неправда. Війна не може спати: вона нежива. Але, уявивши собі, як починається війна, Матіуш подумав, що це насправді схоже на пробудження якогось чудовиська. Щойно було тихо, і раптом від тупоту чобіт гуде земля, гуркотять гармати. Значить, моряк не обдурив маленьку Алу?
Матіуш поклав весла, відпочиває. Від маяка стелеться морем золота доріжка. На небі мерехтять зірки. Довкола тихо-тихо. "Які права надати малятам?" — запитує себе Матіуш і не знаходить відповіді.
У притулку, де він ховався, жили маленькі хлоп'ята, і старші не любили їх: били, дражнили, приставали до них. Матіуш теж недолюблював цих плакс. Але, може, вони плачуть через те, що нічого не вирішують і в них немає жодних прав. Один депутат висловився в дитячому парламенті взагалі проти малят. Але це, звичайно, нісенітниця. Малята виростуть і стануть дорослими.
"Ось я мрію бути королем дітей, а нічого не знаю про малят. І зовсім забув, яким сам був маленьким. Дорослі, напевно, теж не пам'ятають себе маленькими і тому не хочуть надавати дітям права".
Матіуш знову взявся за весла. Як дивно: острів зовсім близько, а руки ні крапельки не болять.
"Завтра цілий день читатиму, а післязавтра знову попливу на маяк. Відвезу дітям картинки".
XVII
ей розділ повинен називатися так:
ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА БІЛОГО ДИЯВОЛА
У ньому розповідається про незвичайну, загадкову пригоду Матіуша.
Одного дня, вирішивши обстежити острів, він узяв револьвер і вирушив у подорож. Перепливши затоку, він висадився в тому місці, де річка впадає в море, і заглибився в гущавину.
Соромно жити на такому маленькому острові й не знати, який він.
Саме напередодні Матіуш читав книжку, де описувалася відважна, небезпечна подорож до Північного полюса.
"Сміливці вирушають у подорож у край вічних льодів і вічної ночі, ризикуючи заради науки життям. Сором і ганьба тим, хто не знає своє місто, свою країну, острів, на якому живе, — подумав він. — Може, тубільці мене не з'їдять, якщо я зустрінуся з ними в лісі. А для захисту від диких звірів у мене є револьвер. У всякому разі, у лісі битися із звірями легше, ніж із вовком у каналізаційній трубі".
Іде, іде Матіуш, а ліс стає дедалі густішим. Над головою — зелене шатро, яке не пропускає сонячних променів, і довкола панує напівтемрява. Унизу поріс густий чагарник. В'юнкі рослини так переплелися, що кожен крок дається важко. Утім, поспішати нікуди. За спиною в нього рюкзак, провізії вистачить на цілий день. Дормесько вже звик, що він часто відлучається, і не хвилюватиметься.