До Карликової вежі дісталися швидко, проте там просування вповільнилося.
Друзям довелося дізнатися, звідки вежа має таку назву Вона зветься Карликовою не тому, що є найменшою в замку, ні. У великій залі вежі, як з’ясувалося тільки зараз, мешкала незліченна кількість карликів. Вони були повсюди: на шторах вікон, на люстрах, столах, підлозі, вискакували з каменів і щурячих нір… І кожен курдупель прагнув учинити якусь гидоту непроханим гостям.
Карлики жбурляли усім, що потрапляло під їхні куці, але дужі руки: свічками, канделябрами, власними черевиками, яблуками, поліняками для каміна й навіть невідомо звідкіль узятими ластів’ячими яйцями.
Друзі ухилялися від зливи найрізноманітніших предметів, скільки ставало сил. Найбільше, звісно, діставалося Джульєтті, тому вона не витерпіла й дмухнула полум’ям.
Карликам умить перехотілося бешкетувати, і вони позабивалися в усі шпарини в залі.
Гаврик і компанія спустилися до підвалу. В кінці довгого коридору побачили куті залізом дубові двері.
Джульєтта вдарила по них хвостом, і ті впали.
Зірвавши зі стіни смолоскип, Гаврик першим увійшов до темниці.
У кутку почувся брязкіт ланцюгів, хтось заворушився. Світло смолоскипа вихопило з темряви прикуту до стіни, зігнуту постать у брудному обірваному вбранні.
— Криве! — Гаврик підійшов ближче, підніс до в’язня смолоскип — і з жахом відсахнувся.
В кайданах, прикутий до стіни, стояв… Нарит.
Серце Книги
Усі були шоковані тим, що замість короля буків побачили в темниці Нарита. Певний час ніхто не міг отямитися.
— Що ти зробив із Кривом? — урешті спромігся вимовити Гаврик.
Чаклун мовчав. Здавалося, він сам був у напівсвідомому стані й мало що розумів. Проте Гаврик отримав відповідь, щоправда, не від нього.
— Нічого, — почули друзі в себе за спинами. — Поки що нічого.
До темниці ввійшов Геліус.
— Крив там. — Він махнув рукою в бік дверей. — У вас є можливість його побачити. Востаннє.
— Що відбувається? — грізно спитала Джульєтта.
— Ходімо, — покликав люд. — Нам слід розставити всі крапки над і.
Він вийшов у коридор. Гаврик і його товариші вийшли слідом. Геліус прямував до великої зали.
Увійшовши до неї, всі побачили старого, змученого, обірваного буку, який сидів на лаві. Він мав довге, сотнями літ не стрижене сиве волосся й таку ж бороду. На руках і ногах буки були кайдани.
Шмигун, який один з усієї компанії колись бачив Крива, нізащо не впізнав би його. Та всі одразу ж здогадалися, хто сидів перед ними. Навіть за таких жалюгідних умов у буці було щось королівське.
— Ти звільнив Крива й розправився з Наритом? — спробував здогадатися Гаврик.
— Не зовсім так, — недобре осміхнувся люд. — Гадаю, я можу вам дещо розповісти, перш ніж ви помрете.
Гаврик і компанія не знали, що й відповісти на загадкові слова блазня.
Геліус почав розповідь.
— Мільйони років тому ця планета була царством Пітьми.
— Ти маєш на увазі Темряву? — поправив Шмигун.
— Я б радив не перебивати мене, — зблиснув очима люд, — бо можете не дослухати мою історію. Хоча, будете ви її знати чи ні, не має жодного значення, ви все одно помрете.
Втім, ви достойно йшли до своєї мети, тож пев— ною мірою заслужили знати істину.
Так от, Темрява — це лише тінь, дух Пратемряви — Пітьми, котра з незапам’ятних часів владарювала на цій планеті.
Та якось із далекої галактики космічними буревіями сюди занесло блакитну зірку Добра. Пітьма намагалася зупинити її й спрямувала на ворожу гостю всю свою силу. Зірка вибухнула, та не загинула. Сім сліпучих уламків упало на всі сім континентів.
— На планеті шість континентів, — заперечив Гаврик.
— Тепер шість. У ті часи був іще один — Атлантида.
Уламки зірки Добра в кожній частині світу утворили Джерела світла.
Пітьма, витративши на удар усі сили, занепала. На планеті почалася епоха Джерел. Вони випромінювали потужну енергію Добра.
Тоді й з’явилися ваші пращури — народи, що стали проповідувати магію світла. Почали виникати Міста, подібні до вашого, розвиватися цивілізації, що жили за законами Джерел.
Та Пітьма не загинула. Її тінь — Темрява — мала владу. Її час наставав уночі.
Минуло багато тисячоліть, і почали з’являтися ті, кому набридло дотримуватися законів світла. Це були перші чаклуни. Вони віддали перевагу силі ночі й своїми чорними справами дали перший поштовх відродженню Пітьми.
Однієї ночі з найглибших надр планети забило нове Джерело, та воно випромінювало не світло, а згустки відродженої Пратемряви. Невдовзі Джерело перетворилося на ціле озеро.
— Чорне озеро! — здогадався Понтій.
— А ви кмітливі, — звів брови Геліус. — Те, що ви звикли називати магічною смолою, насправді є згустками новітньої Пітьми.
Коли вона набралася достатньо сил, то виродила сім найвірніших слуг — Баронів Пітьми. Кожного було послано на окремий материк: протистояти силі Джерел.
Найнебезпечнішою виявилась Атлантида. Атли, яких пізніше стали називати атлантами, досягли найвищого розвитку світлої магії. Їхнє Джерело було найпотужнішим, тому на континенті не народилося жодного чаклуна. Щоб побороти загрозу, спільними зусиллями всіх Баронів Атлантиду вдалося знищити разом із Джерелом.
Залишалося ще шість вогнищ, розпалених блакитною зіркою Добра, проте Баронам вдавалося їх контролювати й поступово поширювати свою владу серед народів. Чаклунів ставало щораз більше.
Тим часом Пітьма в Чорному озері набиралася могутності. Поступово було замулено всі Джерела, і невдовзі Пратемрява мала знову заволодіти планетою. До цього й ішло, та ба…
Наймогутніші Жерці Джерел опісля їх замулення вмістили магічні знання й сили в Обереги. Кожен народ отримав свій Оберіг.
Щоб остаточно перемогти, Барони повинні були захопити ці святині. Один за одним Обереги потрапляли до їхніх рук, але деякі ще не знайдено й до сьогодні.
Знедавна ваше Місто стало дуже небезпечним для Пітьми. Ви маєте декілька потужних Оберегів, а крім цього, — забагато добра й сміху. Це почало знищувати Пратемряву в Чорному озері, розташованому зовсім поруч.
І тоді до Міста було послано одного з баронів — Нарита.
Він захопив більшість Оберегів, але, як ви знаєте, випустив із рук…
— Смарагдову Книгу, — мовив Гаврик.