— Мій любий Лаудене, ти так і не зрозумів суті ділових прийомів! Практична собівартість мого напою — нуль. Отож, хоч би як я старався, дешевшої реклами мені не знайти.
Біля шафи стояв строкатий парасоль, що зберігався як реліквія. Трапилось так, що Пінкертон збирався пустити в продаж "Тринадцять зірочок" на початку дощового сезону. Не маючи за душею ані цента, він нетерпляче очікував першої зливи, і коли пішов дощ, усі головні вулиці заповнили його агенти, що продавали парасолі з рекламою, і всі мешканці Сан-Франціско — від бізнесменів, які поспішали на пором, до красуні, яка чекала на розі авто,— ховалися від дощу під парасолями з дивним написом: "Ви змокли? Випийте "Тринадцять зірочок!"
— Успіх був приголомшливий,— розповідав Пінкертон, розкошуючи в приємних спогадах.— Жодного інакшого парасоля! Жодного! Я стояв біля цього самого вікна, Лаудене, [87] як зачарований, і, їй-право, відчував себе Вандер-білтом х.
Саме цьому вдалому використанню клімату Пінкертон завдячував не лише попит на "Тринадцять зірочок", а й виникнення свого рекламного агентства.
Майже посеред кімнати (я повертаюсь до опису контори) стояв великий письмовий стіл, біля якого громадилися купи афішок, об'яв, брошурки "Навіщо пити французький коньяк?" та "Кишеньковий довідник з реклами". По один бік столу сиділи дві друкарки, які не знали спочинку від дев'ятої години ранку до четвертої пополудні, по другий — стояла модель сільськогосподарської машини. Всі стіни, якщо не брати до уваги місць, зайнятих телефонами і двома фотокартками — вони зображували судно "Джеймс Л. Муді", викинуте на рифи біля стрімчастого : узбережжя, і буксир, переповнений любителями риболовлі,— пишалися картинами в розкішних рамах. Чимало з них були пам'яттю про Латинський квартал, і, віддаючи Пінкертонові належне, треба сказати, що зовсім нікудишніх серед них не було, а деякі — навіть цікаві, їх розкуповували досить повільно, проте за значні суми, а на місця, що вивільнювались, Пінкертон вішав твори місцевих художників. Деякі з них були паскудні, але всі могли знайти свого покупця. Я так і сказав, і тієї ж миті відчув себе ганебним перекинчиком, що виступив зі зброєю в руках на боці своїх колишніх ворогів. Відтоді я був приречений дивитися на картини очима не художника, а торговця, і прірва між мною й тим, що я любив усім серцем, поглибшала.
— Ну, Лаудене,— сказав Пінкертон другого дня після лекції,— відтепер ми працюватимемо плече в плече. Саме про це я й мріяв. Мені потрібні були дві голови й чотири руки — і тепер я їх маю. Ти сам упевнишся, що це аніскільки не відрізняється від мистецтва — теж усе залежить від уміння бачити й уявляти, тільки треба куди жвавіше діяти. Незабаром ти відчуєш увесь чар нашої справи.
(1) Американський мільярдер. [88]
Проте довго мені довелось чекати того чару. Мабуть, мені чогось бракувало, бо вся наша діяльність була для мене втомливою метушнею, а місце, де ми метушились,— справжнім Палацом Позіхів. Я спав у тісній комірчині за конторою, а Пінкертон — просто в конторі, на патентованому дивані, який інколи несподівано складався під ним; крім того, снові мого друга весь час загрожував будильник. Цей диявольський винахід будив нас на світанку, потім ми йшли снідати, а о дев'ятій уже брались за те, що Пінкертон називав роботою, а я божевіллям. Треба було розпечатати й прочитати величезну купу листів, а також відповісти на них. Я робив це за своїм столом, що його ми поставили в конторі у день мого приїзду, а Пінкертон — на ходу: сяючи очима, він метався по конторі, як лев у клітці, й диктував відповіді друкарці. Треба було проглянути незліченну кількість типографської коректури, позначаючи синім олівцем "курсив", "великі літери" чи "зробити інтервалі", а часом і щось завзятіше — приміром, коли Пінкертон енергійно надряпав на берегах реклами "Заспокійливого сиропу": "Набір розсипати. Чи ви ніколи не друкували реклами? Буду через півгодини". Крім того, ми щодня заповнювали наші рахункові книги. Такі були наші головні обов'язки, більш-менш стерпні. Проте більшість часу витрачалась на розмови з відвідувачами — без сумніву, чудовими й душевними людьми, проникливими й діловими, але, на жаль, аніскільки мені не цікавими. Деяких з них я мав за недоумків: з ними доводилось розмовляти цілу годину, перше ніж вони розв'язували якесь дріб'язкове питання й прощалися, а через десять хвилин повертались і казали, що вони передумали.
Інші вривалися до нас такі заклопотані, наче в них не було ані вільної секунди, але я помічав, що все це гра. Діюча модель сільськогосподарської машини виявилась своєрідною липучкою для цих нероб. Я не раз бачив, як вони байдуже крутили її хвилин п'ять, прикидаючись (хоч це нікого не вводило в оману), що машина цікавить їх з практичної точки зору: "Непогана машина, еге ж, Пінкертоне? Мабуть, чимало вже продали? А як би, на вашу думку, використати її для рекламування мого товару?" (Цим товаром могло бути, приміром, туалетне мило.)
Ще інші (найнеприємніші відвідувачі) виманювали нас У сусідні бари грати в кості на коктейлі, а коли коктейлі були оплачені, пропонували тут же грати на гроші. Пристрасть цієї братії до гри в кості перевершувала все: в одному клубі, де я обідав як "мій партнер, містер Додд", скляночка з костями з'являлася на столі разом з вином (1) потім замінювала пообідню бесіду.
З усіх відвідувачів мені найбільше припав до душі Імператор Нортон. Його ім'я нагадує мені, що я ще не [89] віддав належне мешканцям Сан-Франціско. В якому іншому місті виявили б таку повагу та підтримку тихому божевільному, який уявив себе імператором обох Америк? Де ще перший-ліпший ставився з отакою повагою до маячні цього бідолахи? Де ще його приймали торговці та банкіри, видавали готівку на його чеки, сплачували накладені ним самим податки? Де йому дозволяли виступати на випускних вечорах у школах та коледжах? Де на всім білім світі він міг пообідати в ресторані найви-шуканішими стравами і піти, не заплативши? Казали навіть, що він дуже вередував: невдоволений обідом, погрожував, що більше до цього ресторану не прийде. Я цьому вірю, бо в нього було обличчя гастронома й гурмана. Цей монарх зробив Пінкертона своїм міністром — я бачив відповідний указ і лише подивувався із зичливості власника друкарні, який виготував спеціальні бланки. Мій друг очолював міністерство чи то іноземних справ, чи то освіти — врешті, це байдуже, бо обов'язки усіх міністрів були однакові. Незабаром після приїзду мені довелось бачити, як Джім виконує свою державну роботу. Його імператорська величність забажали навідати нашу контору. Це був гладун з досить дряблою шкірою, з виразом шляхетності на обличчі; він справляв враження надзвичайної урочистості та безглуздості: при боці у нього метлялась довга шабля, а над капелюхом стирчало павичеве перо.