Так, вони сказали те, що думали, але вони можуть помилятися! Хіба не траплялося, що художники, довгий час ніким не визнавані, згодом сміялися зі своїх суворих критиків?! Траплялося — й нерідко! Скільки років було Коро, коли він знайшов свою золоту жилу? На нього замолоду сипалось більше кпинів (і цілком справедливих!), ніж на Бальзака, перед яким я схиляюсь, як перед богом! Якщо ж шукати ще разючіший приклад, то досить повернути очі в той бік, де на тлі чорних вируючих хмар сяє золота баня Дому інвалідів ', і згадати історію того, хто спочиває під нею вічним сном,— від днів, коли з молодого лейтенанта артилерії кепкували язикаті дівулі, охрестивши його Котом у чоботях, і до днів численних корон та голосних перемог, сотень ревучих гармат та тисяч тяжких копит, що топтали дороги приголомшеної Європи за. вісімдесят миль попереду Великої Армії... То невже я маю повернутись на батьківщину, здатися, визнати себе честолюбним невдахою — ракетою, що злетіла, аби відразу впасти обгорілими уламками? Я, Лауден Додд, котрий зневажав усі інші професії, котрого сент-джозефівська "Санді Геральд" розрекламувала як художника і патріота,— я повернусь до рідного Маскегону, як зіпсований товар? Обходитиму з простягненою рукою всіх батькових знайомих, благаючи місця підмітальника в конторі?! Ні, клянусь Наполеоном — ніколи! Я помру скульптором, раз і назавжди обравши свій шлях, а ці двоє, які так тяжко мене образили, ще заздритимуть моїм успіхам або проливатимуть сльози запізнілого каяття над моєю злидарською домовиною!..
(1) Дім інвалідів — відома будівля в Парижі, де знаходиться гробниця Наполеона І. [66]
Тим часом, маючи такі невичерпні запаси мужності, я зовсім не мав чого їсти. Неподалік, за брудною стоянкою екіпажів, за широкою брукованою дорогою, заманюючи
і водночас відлякуючи, стояв мій шинок. Може, мене впустять туди і дадуть попоїсти, а може, саме сьогодні вдарять громи і блискавки і мене виженуть з голосними прокляттями! Та все-таки це був шанс, і я ладен був його використати; але гідність моя зазнала того дня стільки принижень, що я відчув: краще сконати голодною смертю, аніж наразитися на нові знущання. Мені вистачало духу вірити в майбутнє, але як прожити сьогодні, я не знав; мені вистачало сміливості прийняти бій за свій завтрашній день, але забракло відваги взяти приступом візницький шинок. І я сидів на лавці, недалеко від гробниці Наполеона, то поринаючи в дрімоту, то запливаючи в марення, то гублячи здатність міркувати, то відчуваючи тваринне вдоволення від повного спокою, а то починаючи планувати, пригадувати, розповідати самому собі казочки про неждане збагачення, подумки замовляти й жадібно поїдати обіди. Врешті-решт я, мабуть, заснув...
Уже сутеніло, коли мене розбудив раптовий холодний дощ, і я скочив на ноги, аж затрусившись з голоду. Якусь мить я стояв, нетямлячись; в голові ясно і чітко линули всі мої недавні думки і мрії; мене знову, мов мотузками, потягло до візницького шинку, але думка про образу спинила мене й цього разу.
"Qui dort, dine"(1),— подумав я і, похитуючись від кволості, побрів додому мокрими вулицями, де вже горіли ліхтарі та світилися вітрини крамниць. Дорогою я безперестану мріяв про різні смачні страви.
— А, мосьє Додд! — мовив до мене швейцар.— Вам був рекомендований лист. Поштар знову принесе його завтра.
Рекомендований лист мені, коли я так давно не отримував ніяких листів? Його змісту я не міг навіть уявити, тому й не став витрачати час на здогади, а тим паче на обмірковування якихось нечесних планів — я просто почав брехати, і то так переконливо, наче все життя тільки це й робив.
— А! — сказав я.— Нарешті я отримаю ці гроші! Жаль, що я спізнився сьогодні. Не позичите ви мені до завтра сотню франків?
Я ще жодного разу не позичав у швейцара грошей; до того ж рекомендований лист був неабиякою гарантією,— і швейцар дав мені все, що мав: три наполеондори (2) і кілька франків сріблом. Я недбало сунув гроші до кишені, перекинувся зі швейцаром кількома жартами, повільно вийшов на вулицю, а потім прожогом кинувся за ріг будинку, до кафе "Клюні". Французькі кельнери спритні й меткі, але цього разу вони видались мені вайлуватими. Ледве дочекавшись, коли мені принесли пляшку вина, масло та хліб, я налив склянку і накинувся на їжу. О тонкий смак хліба в кафе "Клюні", о божественний смак першої склянки старого бургундського, що теплою хвилею розлилося по тілу — аж до промоклих, тремтячих ніг, о невимовний смак першої оливки, знятої з печені,— навіть на смертній постелі, коли померхне світильник мого розуму, я пам'ятатиму ваш предивний смак! Уся подальша моя трапеза і весь вечір втонули в густому тумані, можливо, я випив зайве, але певніше — вперше за останній місяць досхочу наївся.
(1) "Хто спить, той обідає" (французьке прислів'я).
(2) Наполеондор — французька золота монета вартістю 20 Франків.[67]
Та ніколи я не забуду сорому та відчаю, що охопили мене наступного ранку. Адже я обманув чесного бідного швейцара, навіть більше — я просто спалив свої кораблі, поставивши під загрозу мій останній прихисток — горище. Швейцар сподівається, що я поверну борг,— а платити нічим; буде скандал, і винуватцеві неподобства доведеться вибратися з приміщення. "А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?" — кричав я Майнерові вчора. О, той день! День напередодні Ватерлоо х, день напередодні всесвітнього потопу,— адже я продав дах над своєю головою, продав своє майбутнє і повагу до себе за обід у кафе "Клюні"!
Я картав себе цими гіркими докорами — аж коли це поштар приніс горезвісного листа, а разом з ним — і порятунок від біди, що напосіла на мене. Лист був із Сан-Франціско, де Пінкертон успішно вів не одну справу. Він іще раз пропонував виплачувати мені стипендію — вже не сто, а двісті франків на місяць — і надсилав чек на сорок доларів, здогадуючись, в якій скруті я перебуваю.
Можна знайти сотні вагомих причин для того, щоб у наш час, коли слід покладатися лише на себе, людина відхилила пропозиції, які ставлять її в залежність від іншої людини. Проте найбільша кількість найвагоміших міркувань буває безсила перед суворою необхідністю. І я ледве дочекався, поки відчиняться банки, і негайно отримав по чеку гроші.