— Дуже мудро з вашого боку! — визнав Кармоді.
— Так, я намагаюся виявляти мудрість,— зауважив Меліхрон. Я міг собі дозволити бути мудрим. Для цієї планети — тут не треба соромитись — я був Богом, Всевишнім, безсмертним, всемогутнім і всюдисущим. Все випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу. Кожен листочок був частинкою мого єства. Навіть гори і ріки творилися мною. Я давав урожай і напускав голод. Я був життям у клітинах сімені і смертю в чумних бацилах. Жоден горобець не упав без мого відома, бо я був Зв'язок і Розв'язок, Все і Вся, Той, Що Існував Прісно, і Той, Що Існуватиме Во Віки Віків.
— Це таки неабищо,— підтримав розмову Кармоді.
— Так, так,— потвердив Меліхрон, сором'язливо посміхаючись,— Я був Ведучим Колесом Великого Небесного Велосипеда, як висловився один з моїх поетів. Це було прекрасно. Мої піддані творили полотна — а це ж я влаштовував призахідні заграви. Мій народ оспівував кохання — а це ж я винайшов любов. О дні чудовні — де ви!
— А чому б вам їх не повернути? — запитав Кармоді.
— Тому що я виріс,— сумовито відповів Меліхрон.— Незліченні еони часу пішли у мене на творчий труд, відтак я почав запитувати свої творіння і себе. Мої священики, розумієте, увесь час зверталися думкою до мене і сперечались між собою про мою природу і досконалість. Як дурень, дослухавсь я до них. Приємно було слухати, як твій священик розводиться про тебе, та це мало в собі небезпеку. Я сам почав дивуватися своїй природі і досконалості. Я розмірковував, аналізував. Що більше я сушив собі мозок, то незбагненнішим усе мені здавалося.
— І навіщо вам цей самоаналіз? Адже ви все-таки Бог!..
— В цьому якраз уся заковика,— зітхнув Меліхрон.— З погляду моїх творінь проблем не існувало. Я був Бог, мої шляхи були несповідимі, та до моїх обов'язків належало карати і милувати народ, який хотів мати волю, бо ж і далі був невіддільною часткою мого єства. Щодо самого народу я чинив усе дуже правильно, оскільки чинив я. Мої вчинки, навіть найпростіші й найочевидніші, після остаточного аналізу виявлялися несповідимі, бо сам я був несповідимий. Або ж, іншими словами, мої дії виявлялись загадковим тлумаченням усієї дійсності, яку тільки я своїм Господнім єством міг запримітити. Отак формулювали це деякі з моїх видатних мислителів. Вони ще додавали, що повніше розуміння буде їм дароване на небесах.
— То ви сотворили й небеса?
— Звичайно, і пекло також,— посміхнувся Меліхрон.— Ви б тільки бачили їхні обличчя, коли я воскрешав їх там або там! Навіть найвідданіші ніколи не вірили насправді в потойбічне життя!
— Мабуть, вас це тішило,— проказав Кармоді.
— Деякий час так,— погодився Меліхрон.— Та згодом наскучило. Безперечно, я марнославний, як і будь-який інший Бог, але ті нескінченні молебні хоч кого виведуть з себе. Чому це, Бога ради, мають хвалити Бога лише за виконання ним своїх Божих обов'язків? З таким же успіхом можна співати осанну мурашці за її буденну мурашину працю. Такий стан речей мене не задовільняв. До того ж я хотів пізнати себе сам, а не через поштиві очі моїх сотворінь.
— І що ж вам спало на думку?
— Я скасував усіх. Покінчив з життям на моїй планеті, живим чи будь-яким іншим, а заразом я скасував потойбічне життя. Чесно кажучи, мені хотілося поміркувати на самоті.
— Ого! — не стримався вражений Кармоді.
— Зрештою, я нікого і ніщо не знищував,— поспішно запевнив Меліхрон.— Я просто знову з'єднав у собі частки самого себе.— Меліхрон несподівано усміхнувся.— У мене було багато людців з безумними очима, які завжди торочили про злиття зі мною. Ну от вони і злилися, це вже безперечно.
— Може, їм сподобалося,— висловив припущення Кармоді.
— А як їм про це дізнатися? Єдність зі мною — це Я, і вона неодмінно веде до втрати свідомості, яка реєструє цю єдність. Злиття — те саме, що й смерть, хоч і звучить набагато краще.
— Надзвичайно цікаво,— видихнув вражений Кармоді.— Та ви, здається, хотіли обговорити зі мною якусь проблему?
— Достеменно так! Якраз я наближався до неї. Бачите, я, немов дитина, що занедбує ляльки, вже не бавився своїми народами, і потім я засів — метафорично, звичайно,— за роздуми. Єдиною темою моїх роздумів, звісно, був я сам. А справжньою проблемою було те, що ж мені далі робити? Невже я можу бути тільки Богом? Божий промисел я випробував — ніякого просвітку на майбутнє. Робота для вузьколобого маніяка. Мені потрібно щось інше, вагоміше, щоб краще передавало моє справжнє я. Тут я переконаний! І ось проблема, яку я ставлю перед вами: що мені робити з самим собою?
— Та-ак,— протяг Кармоді.— Так, так. Ось у чому річ! — Він відкашлявся і глибокодумно почесав носа.— Над такою проблемою слід добряче поміркувати.
— Для мене час не має значення,— заспокоїв його Меліхрон.— В запасі у мене вічність. От у вас її, на жаль, — немає.
— Немає? Скільки у мене часу?
— Хвилин десять по-вашому. А потім з вами може статися щось не дуже для вас приємне.
— Що саме? І що мені робити?
— Гаразд, відвертість за відвертість,— уник прямої відповіді Меліхрон.— Спочатку ви відповідаєте на моє запитання, а потім я на ваше.
— Але ж у мене тільки десять хвилин...
— Брак часу допоможе вам зосередитись,— сказав Меліхрон.— До того ж планета моя, і ми дотримуватимемось моїх законів. Запевняю, що на вашій планеті я шанував би ваші закони. Розумно, ні?
— Мабуть, так,— знічено погодився Кармоді.
— Дев'ять хвилин,— нагадав Меліхрон.
Як пояснити Богові, що йому робити? До того ж коли ви, як і Кармоді, атеїст? Як відшукати протягом дев'яти хвилин вагомі аргументи, коли ви знаєте, що богослови й філософи бились над цим століттями?
— Вісім хвилин,— повідомив Меліхрон.
Кармоді розкрив рота і почав говорити.
РОЗДІЛ 8
— На мою думку,— розпочав Кармоді,— вирішення вашої... вашої проблеми... е-е... можливе.
— Так? — не терпілося Меліхронові.
Що казати далі, Кармоді не знав. Він відчайдушне сподівався, що сам акт мовлення народить думку, оскільки слова навантажені якимсь змістом, а у реченнях змісту більше, ніж у словах.
— Вам належить,— вів далі Кармоді,— відшукати в собі внутрішнє призначення... що мало б... значення для зовнішнього світу. Але, може, це неможлива передумова, бо ви самі — світ і не маєте змоги стати зовні самого себе.