— Жартуєш?
— Ні. — Від недавньої розв’язності Варфоломія не лишилося й сліду.
В Артура спалахнули очі:
— Хіба мені дозволили?
— З лікувальною метою, — засміявся Варфоломій.
— А як же Марія?
— Вона буде спати, як гарно вихована дівчинка.
Вони пішли через полонину, рясно вкриту росою.
— Люди, я помітив, — весело базікав Варфоломій, — страшенно хочуть літати. Іноді мені здається, вони мріють про це більше, ніж про безсмертя. А ми володіємо і тим, і другим. Той, хто безсмертний, мусить літати, інакше б він збожеволів...
Артур тільки краєм вуха слухав його, бо тремтів від передчуття польоту. Вони зайшли за дерева, ступили на суху глицю, на якій не росла трава... І врочисто, повільно-повільно піднялися над землею. Десь віддалік мерехтів вогник у Марійчиній хаті, а сама дівчина, спершись ліктем на стіл, не зводила очей з живого світла гасової лампи.
— Я тобі покажу ту маленьку частинку Землі, що зветься Україною, на якій ми маємо щастя перебувати... — з незвичною для нього мрійливістю мовив Варфоломій. — Дивись! Оце — Дніпро, найславетніша ріка слов’ян, але горе тому, хто нап’ється з неї води. Штучні моря на ньому стали розплідниками зарази. Вода зацвіла, бачиш, яка зелена? А ще як пльоснули радіації... Тою водою вже можна пригощати грішників у пеклі. На Дністрі не краще: колись там водилася форель, а зараз лише найживучіша дрібнота, котрій не страшні хімічні стоки. Зрештою, поглянь на малі річки, точніше, порожні русла. Хіба коло них є ліси? Кожен школяр знає, що дерева затримують вологу, але жодному чиновнику це невідомо.
— Навіщо воно мені? — не витримав Артур. — Хіба я газет не читаю?
— Дивися на результати меліорації: пилові бурі на Поліссі, виснажені, зарослі бур’яном поля, а відтак — спорожнілі села, бо хто житиме на землі, яка не родить? А ось мертві пташенята в гніздах: їх вбили хімікати. Скажеш, буцім той чарівний куточок, де знайшла собі притулок Марія, обмине майбутня катастрофа, яка вбере у себе всі гріхи перед матір’ю-природою? Не тішся. Вітри дмуть звідусіль. Маріїна хвороба не від надломленої психіки, а від повітря, яким дихає ця і досі найбагатша в Європі країна.
— Ти хочеш сказати, що подібне чекає кожного? — здригнувся Артур.
— Поглянь тепер на місто: ось школа, випускний вечір. Чуєш сміх, танці, співи? Поруч обгороджена парканом церква — XVII століття, барокко. Ночами всередину храму залазять повії, пияки, наркомани. Й учні бачать це, і знають, що колись з цієї церкви збивали хрест і тягли тросом надгробки з подвір’я. Ти думаєш, їх хвилює доля річок, лісів, самої України, коли вони навіть не знають рідної мови? Нотуй все уважно, Артуре, знадобиться. А тепер — геть з землі, із світу пігмеїв!
Він стрімко помчав угору, й Артур за ним. За мить Земля загубилася, ставши однією з слабких зірочок, а маги перетворились у велетнів і полетіли назустріч кометі, осяйній і пекельній. Варфоломій пропустив її між пальцями, а наступній відірвав голову і кинув Артурові, запрошуючи його погратись у м’яча. Але швидко це їм набридло, і вони полетіли Чумацьким Шляхом, відштовхуючи з дороги зірки, черпаючи пригоршнями воду з океанів заселених і незаселених планет, сіючи спори життя на охололі зірки...
— Годі! — розсміявся задиханий Артур — Давай зупинимось.
Вони вмостилися на краю чорного астероїда, звісивши ноги в безодню.
— А тепер поговоримо про Марію, — сказав Варфоломій. — Тут вона нас не почує.
— Ти здурів!
— Але ти мусиш туди вертатися, — зауважив Варфоломій, зав’язуючи шнурок на черевику.
Артур почухав потилицю:
— Куди, хотів би я знати? Скрізь небо...
— Ми будемо разом вертатись. Я, знаєш, випив би кави.
Артур зареготав, як шалений.
— Озирнись! — сказав йому Варфоломій. На блискучій поверхні астероїда відбувався якийсь рух. Грунт сухо тріснув, і з невеликої розколини поповз зелений паросток. З’явився один листочок, другий, потім стебельце увінчалося пуп’янком, який розкрився прегарною білою квіткою...
— Зірви!
Артур бездумно простягнув руку до квітки, але в останню мить відсмикнув:
— Не можу...
— Ну, що ж, — зітхнув Варфоломій. — Час вертатися.
Вони зісковзнули з астероїда і полетіли.
— Слухай! — гукнув Артур. — Найкраще у нашій прогулянці — це квітка!
— Угу, — буркнув Варфоломій.
Він раптом став небалакучим і не відштовхував зірки, а байдуже обминав їх.
— Земля! — закричав Артур. — Я її впізнав!
І вони впали у росяну холодну траву, як на дно океану.
— Боже, — заплакав Артур. — Я літав, і це не був сон. Як тут гарно...
— Вставай, бо простудишся! — протверезив його Варфоломій. — Ходімо до хати.
— А що ж буде з Марією? — підхопився Артур.
Варфоломій знизав плечима:
— Ти ж не схотів зірвати квітки. Ти її пожалів.
Артур стиснув кулаки і мовчки посунув на Варфоломія.
— Цього якраз не треба, жовторотий, — вишкірився той. — Моя місія вже закінчена. А завтра репетиція. Чао!
Він неквапно рушив стежкою. Лише раз обернувся, ніби запрошуючи з собою, а потім назавжди зник у темряві.
Артур нагнувся і знетямлено почав рвати квіти на тому самому місці, де він вперше поцілував Марію. Нищив їх усі: і сповна розквітлі, і зів’ялі, й зовсім пуп’янки, видирав з корінням, і білі, і жовті, і червоні, й кидав на землю з такою люттю, наче вони в чомусь завинили перед ним.
...Лампа чаділа, а Марія спала, похилившись на стіл. Від його погляду вона заворушилась і розплющила очі.
— Ти, Петро?
— Я.
— Де ж ти був так довго, що я заснула?
— Літав.
— Що-що?
— Літав і повернувся до тебе.
— Який ти молодець, Петрику...
— Я не Петро. Я — Артур.
Марія засміялась:
— Хіба не все одно, як тебе звати?
Вона не бачила його обличчя у напівтемряві.
— Ходи сядь біля мене... — попросила Марія.
МУЗИКИ
(Спроба лібретто опери на три дії)
Від автора Кості:
Сам розумію, що це не справжнє лібретто, бо ніхто з нього не скористається. А для мене воно перше й останнє. Не тому, що це не вдається. Просто немає потреби. Я йду з ансамблю. Назавжди. Як Марія. Тільки я ще кудись прийду, а вона вже не виборсається з-під землі, що лягла їй на груди. Наше братство розпалося. Кожна втрата непоправна, і біль, який вона нам завдає, нагадує сумний голос скрипки посеред розбурханого весілля, де всі п’яні від вина й надії знайти у людському юрмовиську бодай крихітку щастя.