– І, напевно, почувається іще самотнішою, знаючи, що всі її бояться! – докинув Чмих.
Хропся вклала долоньку в долоню Мумі-тролеві.
– Якщо ти не боїшся, – мовила вона, – то й я не боятимуся.
Нарешті друзі дісталися протилежного берега моря. Вони повідкидали свої ходулі, качалися у піску, бігали лісом, галасували й сміялися, хапаючи одне одного в обійми.
– Ми майже вдома! – радів Мумі-троль. – Поквапмося! Скоріше! Мама й Тато чекають нас на ґанку!
Але додому було набагато далі, ніж вони собі думали.
У лісі їм зустрівся ще один гемуль, який сердито буркотів сам до себе, тримаючи на колінах альбом з марками.
– Розгардіяш і суєта, – бубонів він, – лемент і паніка, і ніхто не може мені пояснити, що відбувається.
– Доброго дня! – привітався Мумі-троль. – Чи не родич тобі Гемуль, який захоплюється нічними метеликами?
– Двоюрідний брат по батьківській лінії, – буркнув Гемуль, ледь приховуючи свою неприязнь. – Справжній осел! Ми більше не родичі! Я анулював наше знайомство!
– Чому? – здивувався Чмих.
– Бо він має надто односторонні захоплення. Для нього нічого не існує навкруги, лише комахи, комахи й ще раз комахи… Може настати кінець світу, а він навіть не помітить!
– Але ж саме це й відбувається! – озвався Хропусь. – Аби бути точнішим, кінець світу настане завтра о восьмій годині сорок дві хвилини…
– Що?! – скрикнув Гемуль. – Отже, знову цілковитий розгардіяш! Я увесь тиждень впорядковував свої марки, не оминув увагою жодного водяного знака, і що тепер? Забрали мій стіл! Вихопили з-під мене стілець! Замкнули хатину! І ось я сиджу тут зі своїми марками, покинутий напризволяще, і ніхто не пояснить мені, в чому справа!
– Шановний Гемулю! – виразно й дуже поволі заговорив до нього Нюхмумрик. – Справа в тому, що завтра прилетить комета і зіткнеться з Землею.
– Зіткнеться… – повторив Гемуль. – Це має щось спільного з колекціонуванням марок?
– Аж ніяк. Комета – збожеволіла зірка з вогненним хвостом. І коли вона прилетить сюди, від твоїх марок нічого не зостанеться!
– Ото нещастя! – скрикнув Гемуль, підбираючи подоли своїх спідниць. (Гемулі завжди носять спідниці. Чому – ніхто не знає. Напевно, їм ніколи не спадало на думку, що можна одягнути штани). – Що ж мені тепер робити?
– Можеш приєднатися до нас, – запропонувала Хропся. – Заховаєшся разом з марками у нашій чудовій печері.
– У моїй чудовій печері, – огризнувся Чмих.
Отак Гемуль помандрував укупі з усіма до Долини Мумі-тролів. Його товариство було досить обтяжливим, але що вдієш. Одного разу їм довелося повертатися на багато кілометрів назад у пошуках загубленої цінної марки, двічі він затівав сварку з Хропусем, але про що, вони й самі не знали (щоправда, обидва стверджували, начебто вели палку дискусію, але то, без сумніву, була сварка).
Чмих брів осібно і незвично німував. Він думав про кошеня. Чи не забувала Мама Мумі-троля ставити для нього на ґанку молочко? Ану ж кошеня не зрозуміє, що любити йому слід Чмиха, і полюбить натомість Маму Мумі-троля? Ластитиметься воно до його ніг чи байдуже почалапає геть, задерши догори хвостика? Тих кошенят важко збагнути… Надійніше нікому про нього не признаватися, обмежитися лише натяком, що у тебе хтось є, хто тебе дуже любить. Чмих неймовірно пишався, що за всю подорож ані разу не зрадив таємниці про кошеня.
– Чуєте? – раптом спинився Нюхмумрик і вийняв люльку з рота. – Здіймається вітер…
Усі теж зупинилися й прислухалися. Далеко в лісі чулося завивання, яке раптом перейшло у пронизливий свист. Однак дерева навіть не ворухнулися.
– Погляньте! – зарепетував Хропусь.
Високо над верхівками дерев нависала величезна хмара, яка то підіймалася, то опускалася, затьмарюючи червоне небо. Раптом вона впала у лісову гущавину. То були коники-стрибунці, мільйони велетенських зелених коників-стрибунців, які заходилися пожирати ліс. Вони мололи щелепами, аж тріщало все навкруги, перемелювали одне дерево за іншим, гризли, рвали, шматували, роїлися, стрибали і повзали…
Хропся видерлася на камінь і верещала не своїм голосом.
– Не кричи! – намагався заспокоїти її братчик. – Це лише коники-стрибунці. Ти ж бачила вже такого, він грав на скрипці на балу.
– Але ж від них тут роїться! – скрикнула Хропся. – Коники-стрибунці не рояться! Це неприродно для них!
– Сподіваюся, марок вони не їдять? – з острахом запитав Гемуль, притискаючи до себе альбом з марками.
– Чудовий ліс! – мало не плакав Мумі-троль. – На що він тепер схожий!
Дерева перетворилися на голі, обдерті від кори цурпалки, а під ними чорніла знищена земля. Квітка за вушком Хропсі залишилася єдиною живою рослинкою. Так само зненацька, як і з’явилася, хмара голодних коників-стрибунців здійнялася в повітря і зникла в західному напрямку. Ліс знову огорнуло тишею. Хропусь щось занотовував у своєму зошиті. "Катастрофа номер один, – писав він. – Чи знаєте ви, що поява комети завжди призводить до катастроф?"
– Що таке "катастрофа"? – запитав Чмих.
– Нашестя коників-стрибунців, чума, землетруси, – пояснив Хропусь. – А ще цунамі, циклони і таке інше…
– Галас і лемент, одним словом, – пробурмотів Гемуль. – Ані хвилини спокою…
Друзі побрели далі сплюндрованим лісом.
– Тільки б вони не зжерли садок біля хати, – благав подумки Мумі-троль. – Мама помре з розпачу. А татова плантація тютюну… Любий Нюхмумрику, заграй щось, – попрохав він. – Хай навіть щось сумне…
– Моя гармонія зіпсувалася, – мовив Нюхмумрик. – Лише кілька тонів можна видобути з неї.
– То заграй те, що залишилося, – не відступався Мумі-троль.
І тоді Нюхмумрик заграв пісеньку "Вілері валена":
Віл… вал…
Ніч… тем…
… година –
Ти сама…
Зму…
… дому нема…
– Жахливо… – зауважив Гемуль.
Ледь переставляючи змучені ніжки, друзі мандрували далі. Надвечір знявся вітер. Спершу це був звичайний різкий вітер, та згодом він набрав сили і сягав уже п’яти-шести балів. Невдовзі сила вітру досягла семи балів, а тоді почався ураган, який застав подорожніх посеред великої трясовини.
– Катастрофа номер два! – вигукнув Хропусь і помахав своїм зошитом. – Циклон!
Порив вітру вихопив у нього з лапок і поніс угору зошита з усіма інструкціями та порадами, як поводитися, щоб порятуватися від комети.