— У Парику? — запитав Полянов.
— Там, там.
— Наш кореспондент надіслав звідти фотографії, — сказав Мик-Мик. — Ми тому до вас і прийшли.
— Ага, — сказав доцент. — Я зовсім і забув. Ну і що він сфотографував?
— Василю Семеновичу, покажи товаришеві Ганковському, — сказав Полянов урочисто.
Я простягнув доцентові конверт.
Доцент витягнув пачку блискучих відбитків з конверта, надів пенсне і почав роздивлятися верхній знімок. Не кажучи ані слова, відклав його, подивився наступний. Ми з Мик-Миком завмерли, не важачись дихати.
— Диплодокус, — сказав нарешті тихо, задумливо і якось боязко доцент, і пальці його ніжно торкнулися поверхні знімка. — Довжина до двадцяти п'яти — двадцяти семи метрів. Верхня крейда.
Відклавши останню фотографію, Ганковський поглянув на нас крізь пенсне і запитав:
— Необхідна моя освічена думка?
— Так-так, — сказав Полянов, — ви розумієте...
— Дуже добре, я б сказав, украй добре і переконливо виконано. Це метод блукаючої маски?
— Це справжні фотографії, — сказав я. — Зняті на Саянах нашим фотокореспондентом Грісманом.
— Таж наша група ще не приїхала туди.
— Він там сам. І зняв.
— Як так зняв? — Доцент почав щось розуміти. — Підробка? — запитав він.
— Не думаю, — зітхнув Полянов.
— У Грісмана начисто відсутнє відчуття гумору, — сказав я. — Від нього навіть дружина пішла.
Мій аргумент справив на доцента враження.
— Дружина, кажете... — сказав він. — А фотографії дуже переконливі. Я за своє життя бачив мільйони відбитків, і весь мій досвід говорить, що це не підробка, не містифікація.
Доцент відклав фотографії і встав.
— У мене і плівка з собою, — сказав Полянов і теж вайлувато підвівся з крісла.
— Які вжито заходи? — запитав Ганковський.
— Ми приїхали до вас, — сказав Полянов.
— І все?
— Як тільки ви висловитеся, ми вживемо заходи, — сказав Мик-Мик.
— Можете скористатися моїм телефоном, — сказав доцент.
...І Полянов скористався. Він не злізав з телефону протягом години. Він зв'язався з Париком, він добився того, щоб Грісмана, котрий мирно відпочивав у готелі, витягнули з ліжка і привели до телефону, він витратив купу грошей на цей телефонний дзвінок. І свого добився.
Доцент нервово ходив по кабінету і час від часу знову починав розглядати фотографії.
— Неймовірно, — бурмотів він, дістаючи з полиць товсті фоліанти із зображеннями страхітливих скелетів і звіряючи відносні розміри ший і ніг чудовиськ.
— Є Грісман, — сказав тут Полянов. — Це ти, Мішо?! — кричав він у трубку. — Полянов говорить. Ти мені скажи — знімки твої не липа? Ні, кажеш? Сам бачив? Сам? Повтори! Так. Ти знаєш, що ти диплодокуса знайшов? Живого. Далеко вони звідси? Отож-бо я й кажу: диплодокуса, ди-пло-дока. Раніше не чув? Вчитися треба! То ти повтори: бачив своїми очима?
Полянов підморгнув нам і сказав:
— Бачив. Не бреше.
Він обернувся до трубки і продовжував:
— Що? Ні, це не тобі, я тут товаришам з університету говорив. Так от, далеко вони від міста живуть? Ага. Кілометрів сто, кажеш? А дорога туди є? Скільки без дороги? П'ятдесят? Тепер слухай. Зараз цією справою займуться вчені. Так що тобі там на місці допоможуть. З транспортом, із загоничами... Зрозумів?
— Хай нічого не робить. Завтра туди вилетимо і я, і мої колеги, — втрутився Ганковський.
На нього дивитися було страшно.
— Все ясно. То нічого особливо не роби. Без авантюр. Побачиш — спостерігай. Сам, кажеш? У жодному випадку. А так як знаєш. Щоб камери з рук не випускати. Кожен кадр на вагу золота. Все. Чекай подальших вказівок.
Полянов передав трубку схвильованому доцентові, а сам, переводячи дух, всівся поряд зі мною і прошепотів:
— Ти бачив, як я йому не те щоб заборонив організувати полювання, а тільки для порядку. Якщо наша людина першого диплодокуса спіймає... Якщо Грісман сам забезпечить — готова сенсація в кращому сенсі цього слова. А з доцентом туди ти сам полетиш.
— Вони відправлять Грісмана до боліт сьогодні ж. У них вертоліт є, — сказав доцент, повісивши трубку. — Неймовірно. Адже всього сто кілометрів від районного центру, і мисливці там бували. Геологи. І хоч би хто повідомив.
— То як же: всі динозаври вимерли, а ці диплодокуси залишилися? — запитав не без підступу Полянов.
— Не знаю, не беру на себе сміливості відповісти, — сказав доцент, знову знімаючи телефонну трубку.
Він почав дзвонити на кафедру.
— Може, вони закопуються на зиму? Адже морози там.
— Нісенітниця, — відповів доцент.
Наступного дня ми не відлетіли на Саяни. Була нельотна погода. Як навмисне. До цього два тижні була льотна. А коли терміново летіти, то нельотна. Ми півдня провели на аеродромі, сподіваючись на метеорологів, але ті нічого зробити з погодою не змогли.
Час від часу репродуктор у залі очікування несподівано прокашлювався і кликав пасажирів летіти до Тюмені, Красноярська або Чити. У Парик він нікого не кликав. Журналісти і кандидати наук швидко звикли один до одного і до залу очікування, відгородили кріслами найзатишніший кут і час від часу йшли невеликими групами в буфет.
Немає нічого дивного в тому, що вісімдесят відсотків розмов у нашому кутку стосувалися динозаврів і подібних до них таємничих чудасій природи.
— Я нещодавно читав, товариші, — сказав хтось, — що до Африки вирушила експедиція за чудовиськом, яке мешкає недалеко від озера Вікторія. Місцеві жителі його бояться.
— Не виключено, — підтримав оповідача один з кандидатів наук. — Врешті-решт ми не все знаємо про нашу стареньку Землю. Існує маса недосліджених областей, куди й не ступала нога людини. Чом би не підтвердитися хоча б частині відомостей про морських зміїв, озерних зміїв і так далі.
— Але, кажуть, лабинкирське диво виявилося міфом?
— Ну, на Лабинкирі чудовиську прогодуватися нічим. І на Лох-Нессі теж. Хоча океани можуть приховувати в собі...
— Але ж Парик-бо не океан, — пролунав чийсь тверезий голос.
Я залишив сперечальників і відійшов до телефону, щоб подзвонити Мик-Мику.
Новин від Грісмана не було.
Повернувся в редакцію я надвечір, коли стало ясно, що відлетіти раніше завтрашнього ранку не доведеться. Полянов стояв з телефонною трубкою в руці і мовчав. Зате всі навколо говорили безперестанку. У Полянова одне вухо було малиновим від неодноразово притискуваної до нього телефонної трубки, він осунувся, але вигляд у нього був звитяжний. Я зрозумів, що трапилося щось важливе.