— Війна, почалася війна, війна — вони таки свого доскочили!
Я не озвався, й він спитав:
— Ти, звісно, хочеш із нею поговорити?
— Так,— відповів я.
— Я з своєю вже розмовляв,— сказав Лео.— У нас не буде дитини, і я не знаю, радіти мені з цього чи ні.
— Радій,— сказав я,— по-моєму, погано мати дітей у війну.
— Загальна мобілізація,— сказав він,— бойова готовність — ось-ось тут заколотиться, і це надовго, не скоро вже ми з тобою поїдемо прокататись на велосипедах. (Коли нам давали звільнення, ми з ним їхали велосипедами далеко, кудись у степ, іноді звертали на якесь селянське обійстя, де, бувало, господині смажили нам яєчню й товсто мастили хліб смальцем).— А ось тобі й перший воєнний анекдот,— вів далі Лео.— Мене зробили унтер-офіцером — за особливі здібності й заслуги в справі телефонного зв'язку. Отож катай у будку, і якщо за три хвилини я тебе не викличу — знімай з мене звання за нездарність. У
У будці я сперся ліктем на телефонний довідник "Мюнстерське головне поштове управління", закурив сигарету й почав дивитися крізь дірку в фігурному склі на подвір'я казарми; нікого не було видно, крім дружини ротного фельдфебеля, здається, в корпусі номер чотири,— вона поливала з жовтої лійки герані; я чекав, поглядаючи на свій годинник; минула хвилина, дві, три — і я злякався, коли справді залунав дзвінок, і ще дужче злякався, коли відразу почув голос дівчини з Кельна:
— Магазин меблів "Майбах-Шуберт"...
І я сказав:
— Ох, Марі, почалася війна, війна.
А вона відказала:
— Ні.
І я знову сказав:
— Так, почалася, це правда.
Вона з півхвилини помовчала, а тоді сказала:
— Приїхати?
Але перше ніж я встиг під настрій відповісти: "Так, так, так!", у трубці загорлав, здається, досить високого рангу офіцер:
— Боєприпаси, нам негайно потрібні боєприпаси!
Дівчина сказала:
— Ти слухаєш?
Офіцер загорлав:
— Свинство!
І за ту мить я встиг збагнути, що саме в цьому дівочому голосі було мені чуже, майже відстрашувало: в ньому лунав такий відвертий заклик до шлюбу, аж я раптом зрозумів — мені ніколи не кортіло з нею одружитися. І я сказав:
— Мабуть, ми ще сьогодні вночі вирушимо.
Офіцер знову зарепетував:
— Це свинство, свинство! (Певне, нічого замашнішого не спало йому на думку).
Дівчина сказала:
— Я ще встигну на чотиригодинний і тоді десь о сьомій буду в тебе.
А я відповів швидше, ніж дозволяла ввічливість:
— Пізно, Марі, надто пізно!
Й після цього почув у відповідь лише офіцера, що, здавалося, ось-ось схибнеться:
— То ми одержимо боєприпаси чи ні?
І тоді я сказав голосом твердим, як криця (я навчився цього від Лео):
— Ні, ні, не буде вам боєприпасів, хоч і лусніть! — І поклав трубку.
Коли ми почали вантажити чоботи з товарних вагонів на машини, було ще видно, та поки вантажили чоботи з машин у товарні вагони, то вже смеркло; а як вантажили чоботи з товарних вагонів знову на машини, стало зовсім темно, а потім розвиднилося, і ми заходились вантажити пресоване сіно з машин у товарні вагони, і ще довго було видно, а ми все вантажили та й вантажили пресоване сіно з машин у вагони, а тоді знов смеркло, і рівно вдвічі довше, ніж ми вантажили сіно з машин у вагони, ми вантажили його з вагонів на машини. За весь той час до нас один раз приїжджала польова кухня й нам давали побагато гуляшу й потроху картоплі і натуральну каву та сигарети без грошей; мабуть, це діялося вночі, бо я пригадую, що якийсь голос сказав; "Натуральна кава й сигарети безкоштовно — найпевніший знак війни",— але обличчя того, хто говорив, не пам'ятаю Коли ми шеренгою верталися назад, надворі вже розвиднилося, і тільки-но ми звернули на ту вулицю, що вела до казарми, нам зустрівся перший батальйон, котрий вирушав на фронт. Попереду виступав оркестр, награючи "Ой чого я, чого", за ним ішла перша рота з її бойовим обозом, за нею друга, третя й нарешті остання, четверта, з важкими кулеметами. На жодному обличчі, на жоднісінькому, я не вгледів навіть тіні піднесення; на вулиці, звісно, стояли люди, між ними й дівчата, але я не бачив, щоб хоч одному солдатові уквітчали гвинтівку букетиком; піднесенням і не пахло.
Постіль Лео стояла нерушена; я відімкнув його пенал ступінь довіри між нами, про який троє майбутніх учителів казали: "Ну, це вже занадто!"); усе там було на звичних місцях: фотокартка, на якій ольденбурзька дівчина стояла спершись на велосипед, у затінку берези; фотокартка батька та матері Лео на тлі їхньої селянської садиби. Біля шматка шинки лежала записка: "Мене посилають у штаб дивізії, незабаром обізвуся, забери всю шинку, в мене є ще. Лео". Я замкнув пенал, не торкнувшись до шинки; мені не хотілося їсти, та й на столі лежав купою наш дводенний харчовий раціон: хліб, бляшанки паштету, масло, сир, повидло й сигарети. Один з майбутніх учителів, найбільш мені несимпатичний, повідомив, що йому надано звання єфрейтора й на час відсутності Лео призначено старостою кімнати; і він заходився ділити харчі; це тривало дуже довго; мене цікавили тільки сигарети, а їх він ділив аж наприкінці, бо сам не курив. Одержавши нарешті свою пайку, я тут-таки розпакував коробку, ліг, не роздягаючись, на ліжко й став курити, знічев'я дивлячись, як мої сусіди їли. Вони накладали на хліб у палець завтовшки паштету, обмінюючись зауваженнями про "відмінну якість масла", потім поспускали штори затемнення й повкладалися на ліжка; було дуже жарко, але мені не хотілось роздягатися; крізь щілини понад краями штор пробивалося сонце, і в одній такій смузі світла сидів новоспечений єфрейтор, пришиваючи на свій мундир єфрейторський кутик. Нашити його — штука не проста: він мав бути на певній, суворо визначеній відстані від шва і, боронь боже, не скособочитись; майбутній вчитель разів кілька відпорював кутика, просидів добрих дві години — все поров і пришивав,— здавалося, терпець йому ніколи не ввірветься. Надворі десь так через кожні сорок хвилин проходив оркестр і лунало "Ой чого я, чого" спочатку від корпусу номер сім, трохи згодом — від корпусу номер два, потім від корпусу номер дев'ять і нарешті від стаєнь; музика ближчала, дужчала, тоді даленіла й завмирала; оркестр виконав пісню аж тричі, поки єфрейтор нашив-таки свого кутика, але й тепер не зовсім рівно. На той час я скурив усі сигарети й незчувся як заснув.