Ну просто не знаю, що робити! Такий заклопотаний сиджу, наче в мене маленька дитина. А Сніжок, певне, думає, що я про нього забув. Собака справді схожий на дитину. Дитина плаче — собака скімлить. І гавкає, коли сер-диться чи коли чомусь радий. І грається він, мов дитина. І дивиться мені в очі, і дякує — лише гарчить, ніби каже, застерігаючи: "Годі!"
Та нараз я згадав, що йде урок і треба бути уважнішим,— і так я вже стояв за партою.
Коли я був дорослим, думав, що легко бути сумлінним учнем, бути уважним на уроках і добре вчитись. І тільки тепер бачу, як це важко. Коли був учителем і мав якийсь клопіт, я теж ставав неуважним на уроці, проте ніхто мене в куток не ставив. Навіть навпаки: тоді я ставав суворішим і вимагав тиші в класі, щоб спокійніше було переживати.
Ех, Білане, Білане! Малий ти і слабкий, тому на тебе й не зважають, з тобою не рахуються, тебе не цінують. Ти не собака-водолаз, яка рятує потопаючих, не сенбернар, який вигрібає замерзлих мандрівників з-під снігу. Не годишся ти і в упряж ескімоса, ти навіть не розумний пудель, як пес мого дядька. Неодмінно піду зі своїм песиком до дядька, нехай заприятелює з пуделем. Собаки теж люблять товариство.
От я думаю: "Піду-но я з ним до дядька". Але ж усе це тільки мрії. Тому що, мабуть, мені не дозволять його лишити.
Дорослий скаже дитині: "Не можна!" — і тут-таки забуде. І навіть не знає, якого він завдав йому болю.
Коли я хотів стати дитиною, я думав тільки про ігри й про те, що дітям завжди весело — адже в них немає ніяких турбот. А тепер у мене більше турбот з одним Цуценям на трьох лапах, ніж у котрогось дорослого з цілою сім'єю.
Нарешті я дочекався дзвінка.
І ось ми даємо сторожеві десять грошів на молоко. А він каже:
— Нащо мені ваші гроші! Подивіться краще, що він тут наробив.
І відчиняє темну комірчину, де скімлить Лахмай.
— Нічого,— кажу я.— Можна цю ганчірочку, я витру?
І я витер І навіть не погидував.
А Біланчик мене впізнав, зрадів. Мало в коридор не вискочив. Скаче навколо мене, підстрибує. Зовсім забув про всі небезпеки й біди. А він же міг тепер лежати мертвий на холодному снігу.
— Ну, вимітайтесь! — каже сторож, але тут-таки поправився:
— Ідіть, у мене часу нема.
Дорослому ніхто не скаже: "Вимітайтесь", а дитині часто так кажуть. Дорослий клопочеться — дитина крутиться, дорослий жартує — дитина блазнює, дорослий плаче — дитина рюмсає і реве, дорослий рухливий — дитина зірвиголова, дорослий засмучений — дитина кривиться, дорослий неуважливий — дитина гава, розтелепа. Дорослий робить щось повільно, а дитина забарна. Ніби й жартома все це говориться, та все одно прикро. "Пуголовок", "карапуз", "шкет", "шмаркач" — так називають нас дорослі, навіть коли вони не сердяться, коли хочуть бути добрими. Нічого не вдієш, та ми й звикли. І все ж така зневага образлива.
Бідний Білан — може, краще Сніжок? — знову повинен сидіти дві години замкнений, у пітьмі пекельній.
— А може, сховати його за пазуху, і він сидітиме на уроці спокійно?
— Дурень,— сказав сторож і замкнув двері на ключ.
А Мундек зустрічає мене в коридорі й каже:
— Що в тебе там за секрети?
Я бачу, що він ображений, і все йому розповів.
— То ти... то ти йому першому сказав?
— Але ж я мусив сказати, а то він не дав би грошей на молоко.
— Та знаю... знаю...
Шкода мені Мундека, тому що й мені ж було б неприємно, якби він іншому розповів що-небудь раніше ніж мені. І на великій перерві я його питаю:
— Хочеш, підемо подивимось?
А тут, на третьому поверсі, хлопчаки курили цигарки, і йде слідство, хто курив, хто ходив на третій поверх — не "ходив, а "лазив".
Наш сторож каже:
— Весь час жену їх, а вони все якось прокрадаються.
І дивиться на нас. Я сховався за Томчака. А то б умить
дізнались, бо я почервонів. Мене навіть у жар кинуло. А дорослі думають, що коли дитина заїкається й червоніє, значить, вона бреше або в чомусь винна. Але ж ми часто червоніємо просто через те, що нас підозрюють, від сорому чи зі страху, або тому, що серце сильно б'ється... І ще в декотрих дорослих є звичай примушувати дивитись в очі. А буває, хлопчисько, хоч і винен, але дивиться просто в очі і бреше як по писаному.
Таким добре. Бо найгірше буває дитині вразливій. Вона страждає, хоч і не винна. А дорослі на всіх гримають. Тільки-но що, відразу: "Ви завжди. Ви ніколи. Ви всі".
Гримають і прогрожують усіма карами:
"Знаю я вас! Ваші фокуси! Ось я вам покажу!"
І вразлива дитина боїться, живе в постійному страху. Наче заєць. Бо заєць боїться навіть тоді, коли спить. А у нас теж сни неспокійні. І прокидаємось часто-густо зі страху.
Скрипне щось уночі, а здається, ніби ходить або привид, або вбивця. Чи, бува, щось у вікні з'явиться або ворухнеться якась біла постать. Накриєшся ковдрою з головою, у піт тебе кине, дихнути боїшся, лише думаєш: "Що буде, коли торкне тебе зараз чиясь холодна рука?"
Згадуються тоді різні моторошні історії, вичитані з газет.
Адже не тільки в казках діються страшні речі. Є ж люди без ніг, без носа, і осліпнути людина може, і збожеволіти. Буває, іде собі хтось вулицею і раптом падає й починає кидатись на землі, піна з рота летить; ішов чоловік спокійно, як усі, аж тут отаке з ним сталося. Збираються люди, кожен поради дає, а тебе відпихають. А ти й радий би піти, та все одно стоїш, дивишся мов скам'янілий.
А чорна віспа, скоротечні сухоти, а трахома, гангрена, зараження крові? На ці речі вже й уваги не звертаєш. Бо дорослі навмисне про це багато говорять, щоб діти слухали й надміру не пустували. А ти бачиш, що машина тебе не переїхала, що з вікна ти не випав, ноги не поламав, ока не вибили. От і перестаєш їм вірити. Зрештою, не можна ж весь час тільки й думати про те, щоб бути обережним.
Та тільки-но настане ніч, зразу все пригадується. До того ж усі сплять — темно чи місяць світить. Знову ж таки боїшся, що заснеш і сновидою почнеш по стінках та дахах ходити. . .
Дивно буває. То ти такий відважний, що в будь-який бій або вночі на цвинтар не побоїшся піти, то найменша дурниця тебе налякає. І важко сказати, сміливий ти чи боягуз.
І взагалі дуже важко збагнути, який ти насправді. Бо коли спитаю себе, порядний я чи ні, то й сам не знаю. Пригадаю всі свої витівки, але відразу й подумаю: "А в інших іще гірше буває".