Ми знаємо: ви, дорослі, часто буваєте нами невдово-лені. Трапляється, що ви маєте слушність.
Що ж, це правда, ми любимо стрибати на дивані. Ви кажете, що диван псується — пружини ламаються. Не зразу, потроху. Диван, якщо на ньому не стрибати, протримається десятки років. Ми вам віримо, хоча, живучи на світі всього років десять, ми не могли ще в цьому пересвідчитись.
Ви не дозволяєте лущити дверима горіхи. Двері псуються. Це ще більш дивно. Двері — це ж будинок. А будинки — високі, міцні, стоять сотні років. Ну що ж, нехай буде так!..
Навіть покататися на дверях не можна, тому що, хоч завіси й залізні, вони можуть зламатись. Дивно! Ми живемо на світі з недавніх часів і тільки ще оглядаємось. І ви, і весь світ — все таке дивовижне. Але в злій волі ми вас не звинувачуємо. Залізо ламається? Згодні.
Одяг рветься? Так, на жаль.
Шибки б'ються? З першої-ліпшої нагоди. Вони б'ються самі, не ми їх б'ємо. Світ твердий і непіддатливий. Гепнешся на землю або вдаришся об стіну, об підвіконня, об шафу, об стіл, об гострий ріг — боляче, іноді навіть дуже боляче.
І ось небо для нас, для дітей, заслало землю білим килимом, наче птах вистилає для пташенят пухом своє гніздо. Зеленої трави взимку нема, і не скоро вона буде. А якщо и буде, то огороджена і топтати її не можна. А зі снігом можна робити що завгодно.
Є сніжки невинні, злостиві, є благородні і е підступні дум-дум, заборонені гуманним законом війни. Є картеч, є бомби, є гранати. А для вас де все — сніжки, якими вибивають шибки. Та що вдієш — війна!..
— Випадково не я.
— А хто?
Знизуєш плечима:
— Не знаю.
Справді не знаю. Якщо навіть і знаю, то все одно не знаю. Може, мені тільки здавалося, що це він. Згодом я, мабуть, дізнався б, порозпитував би спокійно хлопців, зєа-жив. Але зараз у мене немає цілковитої певності, що це саме він, напевне він, і ніхто інший.
Адже я біг після дзвінка, запізнювався. Стомлений, радісний, сторопілий. Мені могло здатися.
їх там двоє стояло. Мабуть, хтось із них. А тут майнуло ще чиєсь обличчя. Можливо, що якраз той, третій. А може, якась заблукана сніжка? Треба з'ясувати, потрібен час, а вчитель хоче дізнатися все зразу. І взагалі нехай інші скажуть: може, вони ближче стояли, більше бачили.
І ми похмуро мовчимо. Довго, нестерпно довго.
Закон божий минув спокійно.
Розповідали про Йосипа, якого фараон вкинув до в'язниці. Йосип умів розгадувати сни. Тому-то йому добре було, але скільки він усього зазнав! Брати звели на нього наклеп, продали, довгі роки він сидів у похмурому підземеллі. Я недовго стояв у кутку і то скільки вистраждав! А я ж стояв у класі, де є вікна, і розумів, що це тільки до дзвінка.
Чому ми не знаємо, який вигляд мала єгипетська темниця і як довго скнів у ній Йосип? Шкода мені Йосипа. Вчора я хотів знати все про ескімосів, сьогодні — про Йосипа. Запитань у мене дуже багато; чому дорослі не люблять наших запитань? Адже того, що було так давно й так далеко, можуть не знати й дорослі. Чому вони ніколи не зізнаються в тому, що не знають чогось? Вони ж могли б прочитати потім у книжці чи спитати того, хто знає більше. Або здогадатись. їм легше...
Раніше в школі не було навіть таблиць і картин. За мого часу навіть кіно не було. Якими ж бідами були дитячі роки без кіно! Нам розповідали про моря, про гори, про дикі племена, про давні війни. І ми мріяли все це побачити. Тепер, коли людина виходить з темної зали кінотеатру, вона може принаймні сказати: "Я там був, я сам бачив". Мене виводить із задуми шум у класі. Ми знову відпочили і прагнемо дванадцяти гарматних залпів.
Болить спина, тільки тепер заболіла. Міцна була, либонь, сніжка. Такий біль приємний. Як рубець, що його батько показує синові. Біль, про який говорять з гордістю: "Це нічого. Пусте".
Я обертаюсь, щоб глянути на Янека, якому я заліпив сніжкою просто в лоба, навіть шапка в нього звалилася. Він усміхається і блиском очей відповідає:
"Пам'ятаю. Але постривай, зараз знову почнеться. Вже я тобі не подарую".
Не знаю, чи частіше ми усміхаємося, ніж дорослі. Тільки їхні усмішки мало що говорять, а от наші ми добре розуміємо,— іноді усмішкою більше скажеш, ніж словом.
Коли я знову стану вчителем, я спробую знайти з учнями спільну мову. Щоб не було чогось на зразок двох ворожих таборів: з одного боку клас, а з другого — вчитель та кілька підлабузників. Спробую, чи не можна зробити так, щоб була взаємна відвертість.
Наприклад, такого оце дня першого снігу я під час уроку лясну раптом у долоні і скажу:
— Нумо, запам'ятайте, про що ви думаєте цієї хвилини. Хто не хоче, може не говорити. Тільки за бажанням.
Першого разу це не вдасться. Але я часто так робитиму,— тільки-но помічу, що клас не слухає.
Стану питати всіх по черзі:
— Ти про що думав? А ти про що?
Якщо хто-небудь скаже, що він думав про урок, я спитаю:
— А не вигадуєш?
Якщо хтось усміхнеться і я побачу, що йому не хочеться казати чому, запропоную:
— Не хочеш при всіх, тоді скажи на вухо, або я залишу на перерві.
— Навіщо це вам?
Я відповім:
— Хочу написати книжку про школу. Багато хто пише книжки про школу. І дедалі частіше вводиться щось нове, щоб краще було і дітям, і вчителям. Чи не збільшити взимку перерви? Чи не стомлюються учні швидше в добру погоду? Ви ось закінчите школу й підете, а ми все життя ходимо до школи.
І вони здивуються, тому що їм і на думку не спадало, що вчитель теж ходить до школи і проводить тут, у класі, багато годин. Ми будемо говорити про те, хто б що хотів змінити. Я скажу, що у вчителів найчастіше нерви погані і болить горло. І поясню чому.
А потім, коли вже кожен щиро скаже, про що він думає на уроді, я пожартую:
— А тепер усім, хто був неуважний, я поставлю одиницю.
— Який хитрий!
А я скажу:
— Негарно говорити, що вчитель хитрий.
А вони:
— Чому?
Я поясню. І знову:
— Ну, що ж, значить, поставити одиницю тим, хто думав про урок? Правильно?
Одні закричать:
—■ Так, так!
А інші:
— За що? Ми були уважні!
— Ні, неуважні.
— Чому?
— Та тому, що сьогодні випав перший сніг, а ви на нього й уваги не звертаєте. Виходить, ви неуважні.
— Ну, сніг це не урок!
— То, може, сьогодні кілків не ставити?