І ось ми схопили його аж на четвертому поверсі. Заморився, ледве дихає. Живцем спіймали, він уже навіть і пручатися не став, сам піддався.
Вмостились ми на східцях, розмовляємо. Ми, гончаки, теж стомилися, бо ж усе вгору по сходах... Та твердо вирішили, що йому все одно не втекти — наш буде!
Міг би ще, либонь, забитись у квартиру — в нору. Але заєць не з цього під'їзду.
— Якби я захотів, ви б мене не спіймали.
Ми кажемо, що таки ж, бач, не втік, не зміг.
А він:
— Захотів би, то втік!
•— Ну, й ми могли б тебе швидше спіймати, тільки сили берегли. І тебе жаліли.
— Оце так жаліли! І хвилини перепочити не давали. Навіть справжній гончак так не жене.
— А що ж ти на вулицю втік, коли умова була?
— А куди мені було тікати?
— Ну, міг би піддатися.
— Ти ба, який розумник! Треба було стріляти. Якби ти мене поранив, я б уже не пішов. Револьвер тримає, а не
стріляє!
Це правда: Міхал повинен був стріляти, а він теж гнав. Забув, що він мисливець, а не собака. То була помилка. Якби Міхал вистрелив, Фелек упав би, якщо вже він дуже стомився, і здався б з честю. Міхал схвильований.
— Під Цецорою від самого короля револьвер одержав, а зайця підстрелити не може. Герой!
Міхалові прикро:
— Будеш сміятись, то я тобі більше нічого не розповідатиму.
Вацек злякався, що вони посваряться, І каже:
— А пам'ятаєш, як ми в тигрів гралися? Пам'ятаєш, як він з цирку втік, а я був приборкувачем?
Ми говоримо про дресированих тварин, хто яких бачив. Про левів, котрі скачуть через вогненні обручі, про слона, який уміє їздити на велосипеді. Про мавп і собак.
Про собак цікаво говорити, бо їх кожен сам бачив, а про інших тварин усі більше чули або читали.
Фелеків дядько має собаку, який служить, тягає ношу, вдає мертвого і не дасть зрушити з місця. А тут приїздив у відпустку один солдат, то в нь^го був дресирований собака, і він проробляв з ним у дворі різні штуки. Солдат показував хлопцям гвинтівку з багнетом і розповідав про кулемети й бомби.
— Якби почалася війна, я б відразу пішов добровольцем!
— Спершу спитай, чи візьмуть. Малий іще!
Зітхання.
Ми говоримо про собак-водолазів, про те, що в них, певне, плавальні перетинки, як у качок, і що вони рятують потопаючих. І про утоплеників. Уже стемніло, і розмовляти про утоплеників страшно.
— Нам учитель у школі про ескімосів читав.
Ми говоримо про ескімосів і про школу.
От було б добре, якби справжні мандрівники, винахідники й військові розповідали в школах про те, що вони роблять і що бачили!
— Нам одного разу вчителька розповідала, як вона їздила в Татри. Яка була буря, блискавка! Коли хтось сам щось бачив, він про це зовсім інакше говорить, не те що в книжці. Набагато цікавіше!
— Авжеж, мандрівники багато чого розповідають, та тільки дорослим. Стануть вони з дітьми розмовляти, де ж пак!..
Ми притихли. А сторож світло засвітив на сходах. Побачив нас:
— Ви що тут у темряві робите? Ану, йдіть додому!
І так підозріливо нас оглядає, ніби ми тут щось погане робили. Мабуть, думає, що ми курили, бо поряд сірник валяється,— то на сірник глипне, то на нас.
Може, нам це тільки здавалось, але прикро, коли тобі не вірять. І ще у них є звичка при нагоді згадати все зразу. Поки тебе не бачать, то нічого, а як помітять, зауважать:
— Застебни гудзик. Чому в тебе черевики брудні? А уроки ти вивчив? Покажи вуха, обстрижи нігті!
І ми починаємо уникати дорослих, ховатись від них, навіть якщо ні в чому не винні. А тільки-но дорослі на нас глянуть — ми вже ждемо зауваження. Тому ми й не любимо підлабузників. Він, може, навіть, і не підлабузник, але, якщо надто багато крутиться біля дорослих, не боїться їхнього погляду,— значить, він з ними заодно.
Коли я був учителем, я чинив, як усі дорослі. Мені здавалося, це добре, що я все бачу, на кожну дрібницю звертаю увагу. А тепер я думаю: ні, неправильно це. Дитина повинна відчувати себе вільною. А якщо вже хочеш зробити їй зауваження, то говори не те, що випадково спало на думку, а те, що справді хочеш сказати.
Ну гаразд, ми сидимо на сходах у темряві. А як же ще мам сидіти, коли світло не горить? Сидимо, розмовляємо. А скажи, що ми розмовляємо, неодмінно зауважать:
— Про що ви там можете розмовляти? Мабуть, про якісь дурниці.
Звісно, не про розумне. Просто так. А дорослі хіба завжди про розумне говорять? Чому ж така зневага?
Дорослим здається, що вони нас добре знають. Ну що в дитині може бути цікавого? Мало жила, мало бачила, мало розуміє. Тому що кожен забуває, яким він був у дитинстві, і думає, що тільки тепер порозумнішав.
— Марш додому! Живої
Ми розходимося неохоче, повільно. Щоб він не подумав, ніби ми його боїмось. Бо ж якби ми й справді захотіли робити що-небудь заборонене, то він би за нами не встежив.
Не тут — то в іншому місці, не тепер — то потім.
Вдома вечеря ще не готова, і я став гратися з Іренкою.
Адже в мене є маленька сестричка. Так, і мати, і батько, і маленька Іренка.
Ми граємося так: я заплющую очі, затикаю вуха і відвертаюся до стіни. Вона ховає ляльку, а я шукаю. А коли знайду, то нібито не хочу віддавати — тримаю її високо над головою. А Іренка тягне мене за руку і пхинькає:
— Віддай ляльку, віддай, віддай!
Іренка повинна сказати: "Віддай ляльку!" — п'ятнадцять — двадцять разів: це викуп. Якщо зразу знайшов, то менше, якщо довго шукав, то більше.
Якось вона сховала ляльку під подушку: я вмить знайшов. І Іренка прокричала десять разів:
— Віддай ляльку!
Вдруге сховала в кишеню пальта. Втретє — до шафи. Вчетверте — під ліжко. А коли заховала в горнятко, я Шукав довго-довго, і їй довелося тридцять разів прокричати:
— Віддай ляльку!
І все починається спочатку. І це не просто дурна дитяча гра. Розкрити таємницю, знайти заховане, показати, що неможливо заховати так, щоб не можна було знайти. Чим важче добитись перемоги, тим вона прекрасніша. Що для дорослих пошуки правди, відкриття, винаходи, то для нас лялька в горнятку або під подушкою. Роль природи тут грає Іренка, яка ховає ляльку, а роль людства, яке з великими труднощами відкриває таємниці,— я, маленький хлопчик. Тоді я наздогнав завдяки швидкості бігу й спритності, тепер знаходжу ляльку завдяки кмітливості, увазі, наполегливості. Чи ж не так усі ми, все людство чинить? Наздоганяємо зайців і шукаємо ляльки.