— Терентію, телеграму синові... Старий ворухнув сухими губами:
— Не смій... Не вмирати ж ліг. Аби од учоби хлопця відривати...
Холод нахабнішав, і віддалялося Наталчине обличчя. Не встигне меншенький. Так і не побачаться більше. Що ж, від'їжджав — прощалися. Нема чого задля батька книги лишати. Хай вчиться. Бо дуже хочеться йому, Верхуші, щоб став син агрономом і посадив навколо села яблуні.
— Наталко, га, Наталко...
— Я тут, Терентію.
— Прочитай листа від меншого.
— Якого листа?
— Отого, про яблуні...
Скрипнуло віко скрині, папери зашелестіли. Подала фельдшерці.
— "Здрастуйте, тату і мамо. Пише вам..."
— Далі.
Не терпиться Терентію, боїться, що холод заполонить усе тіло, перш ніж листа дослухає.
— "Питався я, батьку, у викладачів і сам багато книжок розумних читав. Уже й планик накидав, як і що. Тільки закінчу інститут, повернусь у село — отам, за клубом, сад садитимемо. І буде той сад великий та гарний, ще ніхто таких садів не саджав у нашім краю. І обабіч доріг насадимо яблунь. І будуть наші дороги, неначе сади..."
— Біля двору — підвода...
— Син привів підводу...
Баби загомоніли, носами — у шибки. Увійшов старший син, вибачливо усміхаючись. Він усміхався так часто, з тих пір, коли його контузило:
— Розказав їздовим, вони сіно на обочину, вези, кажуть, батька...
Стіни хати, в якій жили його батько і дід, здалися Терентію тісними, а вікна — темними. "І чого я мушу вмирати серед цих стін? Дід помер у полі, під возом, а батько — грюкнули дерев'яним молотком по колесу, схилились на верстак і померли". Він знає, що вже не зробить жодного колеса, не виструже жодної спиці, бо холод заповзає в груди. Ага, одягають. Тільки б швидше. Фельдшерка нахилилась, очі заплакані. Молоде. Ні-ні. Він шарпнувся від неї, похитав головою:
— Сину...
Сказав тихо, дивився в синові очі. Син зрозумів, нахилився над ним, обережно взяв на руки. "А я ж його колись на одній долоні до стелі підкидав. Садовив на плече, він перебирав рожевими ніжками і сміявся. Потім його контузило. Це було вже пізніше, коли він виріс. Меншого б теж могло контузити або вбити..." Добре, що сини ростуть повільно, як дуби.
Вони протиснулись у двері, пройшли темними сінцями і вийшли на подвір'я. Терентій побачив небо, воно було далеке і бліде. Очі сльозились, і він зрозумів, що вже ніколи не роздивиться неба по-справжньому. Тоді старий уявив небо, яке бачив у молодості,— близьке, запашне, темно-синє з білими зернами зірок,— і повеселішав. Він спробував повернути голову набік, і син зрозумів батька. Метушились баби, сіпала за рукав фельдшериця, рюмсала Наталка, а син спокійно і зосереджено ступав городом. Земля була ще тверда, мерзла, подекуди в чорних блюдцях сіріла водяниста крига. Вона ламалася під синовими чобітьми, зойкала. Пеньків не було видко, стояли молоденькі світло чубі яблуньки і груші, сивів вишняк, колюче плетиво порічок та аґрусу...
А Терентій бачив весну, світло-зелені листочки на кущах, розлогі, поважні яблуні в білих шатах. Яблуні простягали до нього своє гілля, схоже на мозолясті робочі руки, і кожна квітка була ніжна, рожева, як вуста дитини на сході сонця. Дерев було багато. Вони виростали з землі, немов гуси-лебеді піднімалися з лугу, навіть там, де він їх ніколи не садив. Терентій підвів голову, щоб побачити межу тому саду, і не побачив межі. Одцвітали яблуні, на вітах з'являлись зелені пуп'янки, наливалися соком, і вже пашіли сонцем рум'яні плоди — золотисті антонівки і рожеві путинки. А потім сад зацвітав знову — попереду було стільки весен... Плив Терентій безкінечним квітучим садом, і білі суцвіття вичерпували смуток його душі.
* * *
Одяг вуздечку на виїзного, раптом — щокою до тварі: сухої, теплої. Кінь жував мундштук, над білими зубами — гумові губи. В обличчя тицьнувсь — лише він розумів Панаса. Усі залишили його; навіть дружина — неначе хмара. Тиняється по кімнатах — хата добротна, з дубового бруса, під черепицею,— і до господарства руки не лежать. Чорна хустка, бліде обличчя — богомільною на старість зробилася. Все за синів поклони б'є, за невісток, за внуків. А синам що? Обоє на шахтах працюють, гроші загрібають — дай бог кожному. Раз у два роки зводять старих відвідати. Бачите, ніколи,— дружини на море хочуть. А для кого хороми зводив, ночей недосипав? Хоч квартирантів приймай — пустка. Думав: сини в землі не копатимуться, в чини виб'ються, хай і в маленькі (навіщо великі?), внуки підуть, від людей повага — династія Брухандів, усі на відповідальних... А воно бач, як повертається. Кому бригаду здасть, коли ноги не носитимуть? Верхушиному синові, отому зашмарканому агрономчику? Гордився садибою — перша в селі. Планував... А старший: —
— Куркулем стаєш, батьку!
Це він, Бруханда, куркуль... Життя не жалів, на кожному кроці ризикував; куркульство як клас — з лиця... Міг би й кістьми лягти. Чого доброго. Хіба мало лягло? А партія до чого кличе? Чи партія сказала, щоб у злиднях ходити? Звісно, всі однаково не можуть, не без того... Що ж, праведником себе ніколи не вважав. Де праведні? Де? Де? Покажи, зелень погана! Не стерпів:
— Брись звідси, і щоб нога твоя не ступала в хаті! Кожна шмакодявка...
І пішов син. А за ним — другий. Спорожніла хата. По кутках — холод. Хіба піч зогріє, коли синів немає, і невісток немає, і онуків немає. Лише дружина з кімнати в кімнату никає та свічки перед темними образами запалює. Неначе поминки. По кому? По кому поминки, питаю? В бригаді і днює й ночує, тільки б від порожнечі далі. Люди працюють, людям погонича не треба. І що з людьми зробилося? Поменшало страху в людей. Усе шкереберть у душі — що роками, десятками років зводилось. Податись у поле? Але він не любить землі і не любив ніколи. За віщо любити її? Кого ж він любить? Кого? Скажи, коню? Чого пирхаєш? Чого око скалиш, морда? Ногу, балда, ногу! Г-г-г-ах! У-у-ух!
Хльоснув віжками, з воріт — стрілою. Тільки б встигнути. Помре Верхуша, образу забере з собою. Тьху, земля з-під копит. Чого вихиляєш, пройдисвіт?! Вистоявсь у конюшні! І знову будуть людські погляди, мов голки. Мов голки, мов голки, мов голки... Земля з-під копит...
* * *