Кочегар
(З роману "Америка")
Коли, зменшивши швидкість, корабель входив у нью-йоркську гавань, шістнадцятирічний Карл Росман, якого небагаті батьки вислали до Америки, бо його спокусила служниця й народила від нього дитину, побачив зблизька, наче в раптовому спалаху сонячного світла, статую Свободи, що з неї вже давно не зводив погляду. Вона ніби щойно змахнула рукою з мечем, і всю її постать овівали вільні вітри.
— Така висока! — мовив хлопець до себе. Він зовсім не думав сходити, а тому натовп вантажників, що дедалі більшим потоком сунули повз нього, поступово виніс його до краю борта.
Якийсь юнак, що з ним він за час подорожі трохи зазнайомився, мовив, поминаючи його:
— А ви хіба не хочете сходити?
— Та я вже готовий, — посміхнувся Карл і від надміру почуттів, а ще тому, що був дужий хлопець, вхопив валізку на плече. Проте, зиркнувши на свого знайомого, який, помахуючи паличкою, уже відходив разом з іншими далі, похопився, що забув у каюті свою парасольку. Він хутко попросив знайомого, хоч той був і не дуже радий, зробити таку ласку — поглядіти його валізку, а сам, ще раз озирнувшись, аби не заблукати, коли повертатиметься, поспішив назад. Внизу, на свій жаль, він побачив, що прохід, яким іти було набагато ближче, вперше зачинено, очевидно через те, що всі пасажири сходили, а тому, що раніше хлопець бував тут тільки раз чи двічі й завжди не сам, то йому довелось довго плутати якимись сходами та покрученими коридорами, поминути порожню залу, в якій самітньо стояв письмовий стіл, і врешті він остаточно заблукав. Розгублений, не бачачи ані живої душі, тільки чуючи весь час над собою човгання тисячі ніг пасажирів і звідкись здаля, ніби чийсь подих, останні оберти машин, що вже зупинилися, він почав, не роздумуючи, грюкати в перші ж невеличкі двері, біля яких, блукаючи, опинився.
— Та вони не замкнені, — озвався голос зсередини, і Карл, полегшено зітхнувши, відчинив двері.
— Чого ви грюкаєте, як навіжені? — спитав велетенський чоловік, майже не глянувши на Карла. Десь із люка під стелею падало тьмяне, давно вже використане вгорі, на судні, світло в жалюгідну комірчину, де стояло ліжко, шафа, крісло і майже впритул до них, ніби в'язень, стояв чоловік.
— Я заблукав, — сказав Карл. — Судно страшенно велике, в дорозі я якось не помічав цього.
— Так, це ви правду кажете, — мовив чоловік, не перестаючи вовтузитись із замком маленької валізки: він знову й знову стискав його обома руками й слухав, як клацає гачечок.
— Та заходьте ж сюди, — вів далі чоловік, — не стояти ж вам за дверима.
— А я не заважатиму? — спитав Карл.
— Чого б це ви заважали!
— Ви німець? — спробував ще застрахуватися Карл, бо він багато чув про небезпеки, які загрожують прибульцям в Америці, особливо від ірландців.
— Німець, німець, — сказав чоловік.
Карл ще й досі вагався. Тоді чоловік несподівано схопив за клямку і, рвучко зачинивши двері, вштовхнув Карла ними в комірчину.
— Не люблю, коли до мене заглядають через поріг, — сказав чоловік, знову беручись до своєї валізки. — Бігає кожний і зазирає. Тут хоч кому терпець увірветься.
— Але ж коридор зовсім порожній, — сказав Карл; йому було незручно стояти притисненому до спинки ліжка.
— Зараз порожній, — мовив чоловік.
"Та ж ідеться про зараз, — подумав Карл. — З ним важко говорити".
— Лягайте на ліжко, там більше місця, — сказав чоловік.
Карл спробував перебратися на ліжко; спочатку нічого не виходило, і він голосно засміявся, але врешті він таки опинився на ньому й одразу ж вигукнув:
— О Боже, я зовсім забув про свою валізку!
— А де ж вона?
— На палубі, я залишив її біля одного знайомого. Як тільки його звати? — І Карл витягнув із спідньої кишені, що її мати пришила йому на дорогу до підкладки піджака, візитну карточку. — Бутербаум. Франц Бутербаум.
— Вам дуже потрібна валізка?
— Звичайно.
— То навіщо тоді ви оддали її чужій людині?
— Я забув унизу свою парасольку й побіг по неї, а валізку не хотів із собою тягти. Потім ще й заблукав.
— Ви їдете самі? Без нікого?
— Так, сам.
"Треба, либонь, триматися цього чоловіка, — майнула в Карла думка, — де я зараз знайду кращого товариша!"
— І тепер ви ще й залишились без валізки? Про парасольку вже годі казати.
Чоловік сів на стілець, ніби справи Карла нарешті трохи зацікавили його.
— Однак я вірю, що валізка не пропала.
— То добре діло — вірити, — сказав чоловік, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. — На кораблі в новій гавані нові й звичаї. У Гамбурзі Бутербаум, можливо, й стеріг би вашу валізку, але тут, очевидно, ні від нього, ні від валізки й сліду не лишилося.
— Коли так, то мені треба зараз же виглянути нагору, — мовив Карл, озираючись, як би йому вибратись.
— Та сидіть уже, — сказав чоловік і стусаном у груди, досить таки брутально, повернув його на ліжко.
— Чого це я маю сидіти? — сердито спитав Карл.
— А тому, що бігти туди немає глузду, — відповів чоловік. — За хвильку я теж ітиму, от і підемо разом. Валізку або вкрали, тоді лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив її, тоді що менше буде на судні людей, то швидше ми її знайдемо. Те ж саме з парасолькою.
— Ви орієнтуєтесь на кораблі? — недовірливо спитав Карл і, хоч міркування, що на порожньому судні легше знайти речі, було переконливе, він запідозрив у ньому якийсь прихований зміст.
— Я ж корабельний кочегар, — сказав чоловік.
— Ви кочегар! — радісно вигукнув Карл, ніби це перевершило всі його сподівання, і, спершись на лікті, пильніше глянув на чоловіка. — Просто каюти, де я спав із словаком, містився люк, крізь який можна було заглянути в машинний відділ.
— Так, я там працював, — підтвердив кочегар.
— Мене завжди цікавила техніка, — вів далі Карл, докінчуючи свою думку, — і я, напевно, пізніше став би інженером, якби не треба було їхати до Америки.
— Чого ж вам треба було їхати сюди?
— Ет, не варто згадувати! — махнув рукою Карл, посміхаючись кочегарові, ніби прохаючи його бути поблажливим навіть до того, в чому він не признався.
— Якась причина мала бути, — сказав кочегар, і не зрозуміло було, чи він вимагав, щоб Карл розповів про неї, чи відмовлявся слухати.