Організуйте на місці, скажімо, того ж зоопарку племінний ведмежий радгосп або спецптахоферму по вирощуванню фазанів. На біса вам ті колібрі чи какаду! Поставте все це на широку ногу і матимете результат: для вас добре й держава не в обиді. Усіх тих павичів, дикобразів, качконосів, динго, гієн, різних сумчастих — потруїти або продати циркачам. Хай їх вивчать на артистів. Хоч користь якась буде, зароблятимуть на самих себе. А то годуй армію дармоїдів. Скільки на них грошей треба?! Кажуть, слон із бегемотом з'їдають харчів на півтисячі карбованців на місяць. На скільки з'їдає слон, знають усі, а на скільки я — нікого не цікавить. І незважаючи на те, що на кожному паркані в нас гасло "людина людині брат", або "людина — найдорожчий капітал". Та який же я "найдорожчий капітал", якщо на власному шлунку будую сімейну економію? Від свого рота відриваю шматок хліба тільки ради того, щоб був ситий від пуза закордонний бегемот. За що йому такі почесті? Чому він може вилежуватися, як на курорті на золотих пісках, плавати в персональному басейні, а я користуюся спільною ванною, мию її після себе, і в мене в кімнаті ще й батареї парового опалення течуть! Чому така несправедливість? Де ж та рівність, братерство, емансипація? Ми кажемо, що в нас немає експлуатації? Та чому навіть на патлату горилу — предок вона мені чи не предок, я плювати на неї хотів — працюють люди: чистять клітки, носять їсти, підмітають, а я все це сам собі роблю?! Навіть "Київський" торт і той дістати не можу. За свої гроші. А фірма "Світанок" є.
Йдеш у той зоопарк. Дивишся. Біля кожної клітки собача або свиняча біографія висить. Пес динго родом із Австралії. Завезений до нас у такому-то році. На Україні не живе. Як же не живе, коли він перед твоїм носом бігає за сучкою, шкірить зуби і їсть наше м'ясо. Та ще, мабуть, і телятину. Молоденьку.
Або тапір — з роду свинячих. М'ясо їстівне, хоч дуже тверде. Довго зберігається. Вживається як ліки… Так чому б таких тапірів не розвести в нас? Чому не почати культивування? Що м'ясо трохи тверде — не біда, можна довше варити. Головне — лікувальне. Може, воно лікує неврастенію, менінгіт, мігрень та інші головні болі?! Так, бач, цього не пишуть. Вони мені його біографію подають. Ще й на двох мовах: українською й латинською. Свині — привілейовані особи. Сказано: заграниця. Чого ми тільки для них не робимо! Низькопоклонство. Перед якимось американським кабаном ставай на коліна. Бо він, бачите, Tapirdae:[2] хвіст короткий, верхня губа й ніс витягнуті в хобот, а на передніх кінцівках по чотири, на задніх — по три пальці. Ніби воно мене справді цікавить, скільки в нього й де ті пальці та звідки він родом: з Америки чи з Азії. Ти мені напиши, що тим м'ясом лікують.
Або візьміть верблюда. Будь-якого: двогорбого чи одногорбого. Паскудна тварина, як подивитись на нього. Та ще й, скотина, плюється. А як прочитаєш його біографію — кращої тварини начебто й не треба. Може не їсти більше п'ятнадцяти днів і стільки ж не пити води. Так питається: чому б отих верблюдів не розводити в наших колгоспах, в яких, якщо вірити газетам, постійно не вистачає кормів і ще не до всіх ферм підведено воду. Тим більше, що цієї худоби, як пишуть у тих табличках, хоч греблю гати в наших азіатських республіках.
Хіба ж не можна між собою договоритись? Не можна наміняти тих верблюдів на цукор чи чавун? Виробляємо, слава богу, цих речей стільки, що з нами не може зрівнятися жодна країна світу. Ми їм чавун, а вони нам верблюдів.
Безпорядок. Хаос. Зате повивішували меню. Слоняче меню займає добрий квадратний метр фанери. Та це ж хтось розмальовував, щоб я бува не переплутав, де слон, а де гіпопотам. А для чого? Щоб заробити. А як художники заробляють — мені не треба казати. Він три крокодилячі шкури здере з тебе, поки намалює хвоста тюленя.
А ви візьміть та прочитайте будь-яке меню. Гібон їсть: кукурудзу смажену, кукурудзу варену (мабуть, мамалигу), банани, апельсини, ананаси й т. п. Це їсть гібон. Він їсть ананаси, а я їх ще зроду не бачив. Тільки догадуюсь: пресмачна річ! Бо колись у школі вчив:
Їж ананаси, рябчиків жуй,
Час твій останній приходить, буржуй.
Так то ж ті ананаси їли буржуї — графи холоневські, барони врангелі, юденічі, генерали колчаки, різні білогвардійці, а це — гібон. Паршивий гібон з обдертим задом їсть ананаси. А ти ходиш у костюмі з лавсановою ниткою, на голові маєш картуз, на шиї імпортну краватку й просиш на гарнір у ресторані "Дніпро" смаженої картоплі.
І ви після цього збираєтесь у зоопарк? Тягнете туди жінку, дітей, щоб глянути на оте паскудство: гадюк, вужів, ящірок, варанів, хамелеонів, пітонів, анаконд. Гидко все це. Для чого їх тримають? Яка користь із них?
Я своїх дітей привчив і жінку теж — ніяких звіринців. Там нам робити нічого. Краще записатися на екскурсію на м'ясокомбінат чи кондитерську фабрику. Там все-таки й грильяж, кетті-босс, ракові шийки, чіо-чіо-сан. Та всього не перерахуєш: від крабів до пташиного молока. Та й люди щедрі — кожен пригощає тебе продукцією, яку сам виробив. Їжте від пуза, аби не виносили через прохідну.
А вас у зоопарк тягне?! Моя порада: не йдіть, не раджу.
ГУМОРЕСКИ
СИНТЕТИЧНИЙ КОЖУШОК
— Чим гарним можеш похвалитися? — спитав у мене голова правління райспоживспілки Андрій Карпович, завітавши на базу.
— Синтетичним кожушком, — відповів я. — Дефіцит, Андрію Карповичу. Кращого подарунка на Новий рік не придумаєте, — почав я вихваляти товар.
— Гаразд, показуй, що то за кожушок!
Я показав. Андрій Карпович засяяв, як новорічна ялинка.
— Чудесний! — промовив я. — Як на вас шитий!
— Молодець, — похвалив мене Андрій Карпович. — Беру!
Нарешті, подумав я, зумів догодити. Голова міцно потис мені руку й пішов.
— До речі, — раптом зупинився. — У тебе їх багато?
— Тринадцять…
— Ти от що! Оцей один я собі візьму, а решту щоб я не бачив. Ні в райцентрі, ні в районі!..
Коли Андрій Карпович вийшов, я покликав завідувача складу.
— Петре Семеновичу, синтетичні кожушки бачив? — перепитав я.
— Бачив, — відповів той.
— Так от, Андрій Карпович велів, щоб тут їхнього й духу не було. Зрозумів?
— Зрозумів!