Вбивай для себе і для своїх, для подруги, для дітей,
Та не для забави – то смертний гріх! І не смій вбивати людей.
У кого віднімеш здобич – зостав і йому шматок на обід:
Хто сильний, у того більше прав, та кривдити слабших не слід.
Здобич Зграї належить Зграї, де лежить вона, там і їж.
А хто її вдома сховає – тому смерть за крадіж.
Здобич вовка належить вовку, і нехай де захоче їсть;
Без його волі не візьме долі чужий – ні ворог, ні гість.
Лише з однорічним вовченям останній кусень діли:
Так само вділяли частку й вам, коли ви були малі.
У лігві хазяйка – мати, і для своїх дітлахів
Може долю здобичі взяти у будь якого з вовків.
А вовк, коли він годує подругу та дитя,
Де хоче, там і полює – тільки Рада йому суддя.
Ватажок – усім вовкам голова, сила владу йому дає,
і там, де мовчать Закону слова, він каже слово своє.
Такими є Джунглів закони. І ти їм, Народе, корись –
Бо хто їх шанує до скону, той буде шанований скрізь!
Навала Джунглів
Корені, листя і віти, сплітайтесь мерщій!
Квіти, трава і ліани, стеліться усюди,
Землю вкривайте – сюди не повернуться люди,
Зникне і мова, і запах, і подих людський.
Дощ білоногий, скоріше змивай з олтаря
Попіл масний і брудний від людського вогнища!
Олені прийдуть пастися у голі поля.
Трави, на стіни повзіть, ліани, сплітайтеся вище, –
Буде безлюдна довіку проклята земля!
Ви, звісно, пам'ятаєте, як Мауглі, прибивши шкуру Шер Хана до Скелі Ради, сказав усім вовкам, котрі лишилися від Сіонійської Зграї, що віднині полюватиме у джунглях сам один, і четверо вовченят матері Вовчиці пообіцяли полювати з ним разом. Але змінити своє життя в одну мить не дуже легко, особливо коли живеш у джунглях. Після того як Зграя знову розбіглася врізнобіч, Мауглі пішов до рідної печери і проспав там весь наступний день і всю ніч. Прокинувшись, він розповів батькові Вовку і матері Вовчиці про свої пригоди серед людей – стільки, скільки вони могли зрозуміти. Коли Мауглі почав гратися перед ними своїм мисливським ножем, так що сонце засяяло на його лезі (це був той ніж, яким він здер шкуру з Шер Хана), вовки визнали, що він таки багато чого навчився. Потім Акела й Сірий Брат розповіли, як вони допомогли Мауглі загнати буйволів у яр, і Балу піднявся на гору, щоб їх послухати, а Багіра аж умлівала від утіхи, наслухаючи те, як Мауглі здолав тигра.
Уже давно зійшло сонце, але ніхто не збирався спати, а мати Вовчиця подеколи піднімала голову і з насолодою вдихала запах шкури Шер Хана, що долинав зі Скелі Ради.
– Якби не Акела з Сірим Братом, – сказав Мауглі, – я б нічого не зміг вдіяти. Ох, матінко Вовчице, якби ти бачила, як сірі буйволи мчали яром і як вони вдерлися в сільські ворота, коли людська зграя кидала в мене камінням!
– Я рада, що цього не бачила, – холодно мовила мати Вовчиця. – Я не звикла терпіти, щоб моїх вовченят цькували, як шакалів! Я змусила б людську зграю про це пожалкувати, а сама пожаліла б лише жінку, яка годувала тебе молоком. Так, пожаліла б лише її!
– Спокійно, Ракшо! – ліниво промовив батько Вовк. – Наше Жабеня знову з нами і стало таке розумне, що рідний батько має лизати йому п'яти. А одним шрамом на голові менше чи більше – яка різниця? Облиш людей, дай їм спокій!
І Балу з Багірою повторили, мов луна пішла:
– Облиш людей, дай їм спокій!
Мауглі поклав голову на бік матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що він теж більше не хоче ні бачити людей, ні чути людського духу.
– А якщо люди не дадуть тобі спокою, Малий Брате? – сказав Акела, нашорошивши одне вухо.
– Нас п'ятеро, – мовив Сірий Брат, обвівши усіх поглядом, і вишкірив зуби.
– Ми теж могли б взяти участь у полюванні, – сказала Багіра, ворухнувши хвостом, і подивилася на Балу. – Та навіщо тепер думати про людей, Акело?
– Ось навіщо, – відповів вовк одинак. – Після того як шкуру цього жовтого злодюги повісили на Скелі Ради, я пішов до села по наших слідах, щоб збити їх з пантелику, коли вони схочуть за нами погнатися. Я ступав у свої сліди, а часом звертав убік і лягав. Та коли я заплутав слід так, що й сам у ньому ледь не заплутався, прилетів кажан Манг і закружляв у мене над головою. Ось що він сказав: "Селище людської зграї, звідки вигнали Мауглі, гуде, мов осине гніздо".
– Це тому, що я кинув туди великий камінь, – сміючись, сказав Мауглі, бо в нього була така забавка – кинути стиглу папаю в осине гніздо, а потім стрімголов бігти до найближчого озера, щоб оси його не догнали.
– Я спитав кажана, що він бачив. Він сказав, що перед сільськими воротами цвіте Червона Квітка і люди сидять навколо неї з рушницями. А я ж добре знаю, – і Акела поглянув на давні шрами на своїх боках, – що люди беруть у руки рушницю не заради втіхи. Скоро, Малий Брате, людина з рушницею піде по наших слідах.
– Але навіщо? Люди прогнали мене, чого ж їм іще треба? – гнівно спитав Мауглі.
– Ти людина, Малий Брате, – мовив Акела. – І не нам, Вільним Мисливцям, казати тобі, що й навіщо роблять твої брати.
Він ледве встиг відсмикнути лапу, коли мисливський ніж вп'явся в землю на тому місці, де вона лежала. Мауглі кинув ніж так швидко, що людське око не змогло б цього вловити, проте Акела був вовком, а навіть собака, якому далеко до його пращура – дикого вовка, може вмить прокинутись, коли колесо воза торкнеться його тіла, і відскочити убік, перш ніж це колесо на нього наїде.
– Іншого разу, – спокійно мовив Мауглі, вкладаючи ніж у піхви, – не згадуй про людську зграю, коли розмовлятимеш із Мауглі.
– Пф! Гострий зуб, – сказав Акела, обнюхавши виїмку від ножа в землі. – Але життя в людській зграї зіпсувало тобі зір, Малий Брате. Я б устиг убити оленя, поки ти замахувався.
Раптом Багіра схопилася з місця, витягла шию, понюхала повітря і вся напружилася. Сірий Вовк умить повторив усі її рухи, повернувшись трохи ліворуч, щоб уловити вітер, який дув з правого боку. Акела відскочив кроків на п'ятдесят у підвітряний бік, присів і теж напружив м'язи. Мауглі дивився на них із заздрістю. Він мав такий нюх, який рідко буває в людей, та все ж не такий тонкий, як у будь кого в джунглях, а за три місяці життя в задимленому селищі його нюх іще послабшав. Він послинив палець, торкнувся носа і випростався, щоб уловити вітер верхнім чуттям, яке ніколи не обманює.