Князь Мстислав Пересопницький склав, щоправда, союз князів, до якого приєднав і княгиню Романову, але здобути Галича йому не вдалося.
Лешко випросив тільки в свого дядька, князя Олександра, щоб віддав Тихомль і Перемиль малим князям Данилкові й Василькові. І вони князювали там із матірю.
Княгиня Романова, коли прибула з синами в Тихомль, зітхнула і сказала:
— Гірка доля вдовиці й сиріт. Ваш батько, сини мої, був володарем Галича й Володимира, а й Київ слухав його. Звали його самодержцем всієї Руси, а слава його лунала широко поза межами українських земель і в Царгороді, і у Римі. І ти, Данилку, був уже князем Галича, а Василько і Берестя, і Белза, а тепер мусите вдоволятися Тихомлем і Перемилем.
І сльози стали бідній матері в очах.
— Мамо, — сказав на це князь Данилко, — не треба плакати, не треба нарікати! Каже наша приповідка: "Кого Бог любить, того досвідчує". Я малий ще, правда, дванадцять мені всього, та вже за свій недовгий вік багато бачив, багато навчився. Знаю, що як залізо сталиться в огні, так лицар у невигодах і небезпеках. Хай я тільки підросту та сил і розуму наберуся, то я певен, що і Галич і Володимир будуть знову наші, як були. Є в мене вже тепер вірні бояри, є дружина вірна. Мій час ще прийде!
Мати пригорнула сина та сказала:
— Розумний ти в мене і лицар!
Минали роки за роками. Князь Данилко виріс із хлопця на юнака: Дядько, князь Лешко допоміг йому відзискати Волинь, але в Галичі засів новгородський Мстислав Мстиславич, сміливий і розумний князь.
Мстислав зараз таки почав шукати приязни з Романовичами. Відвідав княгиню Ганну в Володимирі й запросив князя Данила на лови в карпатські ліси.
— Будь мені замість батька! — сказав йому на це князь Данило. — Хочу їхати у твого стремена.
І поїхав у Галич. Князь Мстислав гостив щедро колишнього князя Галича.
Тут князь Данило пізнав Мстиславову старшу донечку, Ганусю, сподобав собі її і просив Мстислава, щоб дав йому її за жінку.
— Коли Гануся погоджується, — відповів князь Мстислав, — то я не відмовлю своєї згоди.
І зараз зробили заручини, а незабаром відбулося весілля.
І знову йшли роки за роками. Князь Данило мужнів, у боях відзначувався, мав уже славу доброго й розумного князя та хороброго борця.
Тепер княгиня Романова сказала:
— Виросли ви вже, сини мої, я вже виконала свій обовязок матері. Тепер хочу в тиші та спокою молитися за ваше щастя і за свою дущу. Вступаю в манастир.
Одного разу вибрався князь Данило з братом Васильком на лови в західні ліси своєї волинської держави. І побачив серед лісів гору.
— Ця гора надається на укріплений замок — сказав. — Тут я збудую город.
І зараз найняв мулярів і майстрів та велів їм будувати город. І назвав город Холм, себто горб.
Сталося це 1223 р.
TАТАРСЬКА НАВАЛА
Розійшлися вістки, що прийшла з Азії нечувана сила на половецькї степи — татари.
Половецькі князі, що вже тоді були християни, виступили проти татар під проводом свого найстаршого князя, Юрія Кончаковича. Але й він не міг устоятися проти татарської сили. Мусів утікати. Татари гонили за половцями аж до Дніпра і багато їх вигубили. Відсіля татари завернули до свого табору.
А половецькі князі прибули до українських князів просити помочі проти татар.
— Як нам не поможете, то тепер ми побиті, а завтра ви будете!
Українські князі зїхалися до Києва на нараду. По довгій нараді вирішили:
— Краще нам стрінутися з цими татарами на чужій землі, ніж на своїй.
Тоді перед вели серед українських князів три Мстислави: князь Києва — Мстислав Романович, князь Козельська — Мстислав Всеволодич і Мстислав Мстиславич із Галича.
У місяці квітні 1223 р. рушив похід українських князів під проводом цих трьох Мстиславів у половецькі степи проти невиданих досі татар.
Прибули до Варязького острова на Дніпрі. Тут прибули до них половці. Усі перейшли Дніпро.
Галицькі й волинські полки під проводом своїх князів, куряни, трубчани й путивельці під проводом своїх їхали на конях. Галицькі вигонці виплили на тисячі суднах Дністром на море, а з моря горі Дніпром .доїхали до Дніпрових порогів і спинилися біля річки Хортиці. Провадили вигонців Юрій Домамирич і Держикрай Володиславич.
Тоді саме прийшли вісті, що вже появилися татари. Принесли їх розвідачі, що їх вислав був Юрій Домамирич. Князь Данило, почувши цю вістку, забажав побачити татар. З кількома молодими Князями вирушив на розвідку.
Та вже не побачили їх. Татари, як швидко з'явилися, так швидко і відійшли. Молодші князі, нетерпеливі, стали домагатися тепер від старших князів Мстиславів:
— Не гаймося, ходімо проти татар! А ще хтось додав:
— Три Мстислави ведуть нас, перемога мусить бути наша!
Князь Мстиелав Мстиславич відповів на це:
— Усе в Божій волі. Та справді, годі ждати бездільно. Ідемо!
І видав накази.
Мстислав Мстиславич і Мстислав Всеволодич перейшли із своїми полками ріку Дніпро а за ними перейшли й усі князі, і подались у половецький степ.
Тут заступили їм дорогу татарські відділи. Княжі дружинники кинулися на татар і засипали їх стрілами. Татари не встоялися. Пустилися тікати. Українські полки гналися за ними і не давали їм спокою. Набрали багато добичі, багато стад.
— Початок добрий — сказав князь Мстислав Мстиславич до князя Данила. — Ідемо далі наперед!
Це діялося в вівторок 23 травня 1223 р.
Відсіль ішли вісім днів до ріки Калки і ніде не стрічали татар. Аж перед Калкою стрінула їх татарська сторожа. Проти них виступив воєвода Іван Дмитрович, що вів передню сторожу. Битва тривала не довго, і татари відступили. Іван Дмитрович дістав важку рану в груди і погиб. Погибли біля нього ще два інші дружинники.
Це були перші втрати.
Татари відступили за ріку. Князь Мстислав Мстиславич сказав князеві Данилові:
— Ти із своїми полками перейди ріку, а я рушу зараз за тобою.
А коли побачив татарські полки, забув у воєнному розпалі повідомити князів Мстислава Всеволодича та Мстислава Романовича, щоб також переходили ріку і рушили на татар.
Данило із своїми полками перший кинувся на татарське військо.
Сміливо вдарили Данилові полки слідом за своїм князем, а князь Данило попереду. Біля нього билися Семен Олюйович і Василько Гаврилович. Татари теж давали сильний відпір. Упав важко ранений Василько Гаврилович. Дістав рану в груди теж і князь Данило, та в воєнному запалі не чув її й бився далі. Він мав тоді вісімнадцять літ і був сильний і витривалий на труди й біль. Багато татар упало вже від гострого меча князя Данила.