— Він із Перемишля, — на це князь гостро, — а Перемишль і Галич — одна держава. А хоч би був із Києва чи з Чернігова, то теж це руська земля, і не зайда, хто звідти приходить, а свій... Та зневага зневагою. Що каже "Правда Руська" про зневагу? — звернувся князь до дяка.
— "Як хто вдарить мечем, не добувши його, або рукояттю, то 12 гривен продажі за обиду, а коли добув меча, а не скалічив, то гривну кун. Як хто кого вдарить батогом, або чашею, або рогом, або хребтом меча, то 12 гривен. Коли ж, не стерпівши напасникові, вдарить, то вини йому в цьому нема..."
— Досить! — сказав князь, і дяк перестав читати.
— Ти чув, боярине, що каже "Правда князя Ярослава Володимировича". "Коли ж, не стерпівши напасникові, вдарить, то вини йому в цьому нема, а то ж сам признаєш, що назвав його зайдою. Він вільний від продажі. Семене Чагрів, твоя справа!
Семен Чагрів оповідав, що три дні тому згоріло в нього гумно, і гуменний його, Юрій Андріевич, бачив, як Берислав Космич утікав. Потім на питання князя гуменний підтвердив слова свого господаря, ще й додав, що Берислав давніше вже погрожував підпалом. Та Берислав не признавався: "Я не підпалив!" — говорив.
Тут знову велів князь дякові прочитати статтю про гумно з "Правди".
Дяк читав:
— "Якщо хто підпалить гумно, то на поток його і на розграбіж дім його, насамперед шкоду заплатить, а потім князеві прогнати його. Так само, як хату підпалить".
— Ти чув? — сказав князь смердові. — Так і буде тобі! Суд скінчений! — додав князь і підвівся зі стільця, і забрався до виходу. Всі поклонилися князеві й теж вийшли.
Не одну чорну годину довелося квязеві Володимиркові перебути, та завжди перемагав усі противенства і зростав у силу. Росло значення князя Володимирка серед українських князів, росла й могутність його держави.
Та не судилося князеві Володимиркові зазнати спокою. Мусів вести ще не одну війну з чужими, а то і з українськими князями. Серед таких обставин і помер нагло в 1153 р.
ОСМОМИСЛ
На галицькому княжому дворі чималий рух. Приїхали в гості до Ярослава Володимирковича два князі: пересопницький князь Володимир Андрієвич, і луцький князь Ярослав Ізяславич.
Старий дворецький Мирослав Глібович метушиться, як молодик. Треба і кімнати князям-гостям приладнати, і подбати, щоб можна, як годиться, прийняти таких високих гостей. Уся служба княжого двора при праці. А дворецький раз-у-раз:
— Жваво, жваво!
То ніби тільки в гості приїхали князі. Та воно, коли князі вибираються в гості, то не так собі, а таки якась важна справа веде їх.
Князь Галича сам вийшов привітати гостей і сам впровадив їх у княжий терем. Тут привітала їх жінка князя Ярослава, княгиня Ольга.
По пирі в честь дорогих гостей, що на ньому був і галицький єпископ Косма, були й найвизиачніші бояри Галича. Коли вже всі три князі залишилися самі в столовій, каже князь Володимир Андрієвич:
— Багато чув я про твою державу, княже Ярославе, про твої багатства, про лад у державі, та те, що я навіч побачив, перевищило всі мої сподівання. Куди я не їздив, скрізь бачив людей вдоволених, щасливих, всі люблять і хвалять свого князя.
— Так, так! — каже князь Ярослав Ізяславич — хвалять скрізь тебе і всі горді зі свого князя. Кажуть: "Ніде нема такого ладу й порядку, як у нас!" І воно дійсно так! Ти, княже, якісь чари знаєш — додав жартом.
— Чари? — усміхнувся й собі галицький князь. — Авжеж знаю. Передав мені їх мій покійний батечко.
— Які ж ті чари? — спитали вже поважно обидва гості враз.
— Тройзілля! — відповів галицький князь далі з усміхом на устах.
— Тройзілля?! — зачудувалися князі.
— А так, тройзілля. Що перше зілля, то: дбай про славу Божу, бо держава, де процвітає слава Божа, сильна й могутня, там царює єдність і згода; що друге зілля, то: люби й бережи правди й законів, бо, як князь любить правду й зберігає закон, так само зберігати й поважатимуть його піддані, — а закон — це по Бозі друга підвалина держави; що третє зілля, — то — дбай про добро громадян: про хліборобство, про промисел і про торгівлю, бо ти батько їх усіх, синів і дочок землі твоєї.
— Це справді чарівне тройзілля! — на це князь Володимир Андрійович. — На жаль, в інших князівствах наших тепер так, як би зовсім і забули про нього. Ось тутечки до тебе приходити б їм та вчитися, як правити державою.
А князь галицький:
— Усе лихо з того, що наші князі думають, що тільки війнами здобуваеться слава й добробут держави. Так думали наші предки здавна. Поки йшли війною в чужі землі, щоб оборонити свої від наїздів диких орд, було воно правда.
А князь Ярослав Ізяславич:
— Твоя правда. А вже й найгірше, як свій на свого йде.
Тут князь Володимир Андріевич:
— Ми, правду сказати, обидва прибули до тебе, княже Ярославе Володимирковичу, щоб тебе намойити рушити зі своїми залізними полками проти половців.
— Війна проти половців — конечна річ! — Каже галицький князь. — Вони не тільки, що нападають, грабують і руйнують нашу рідну землю, а й відтяли нам шлях до моря, унеможливили торгівлю. А держава без доступу до моря — це те саме, що хата без дверей. Треба, треба конче шлях до Руського моря очистити, зробити безпечним.
Зраділи обидва гості, що галицький князь признає конечність походу на половців.
— То йдеш з нами! — каже втішно князь Володимир.
— Ні, я з вами не піду! — на це князь Ярослав Володимиркович.
— Як це?! Чому?! — зчудувалися обидва князі-гості. — Та ж сам признаєш, що похід конечний.
А галицький князь спокійно, повагом:
— Я з вами не піду, бо не можу покинути свою державу.
Тут князь Ярослав Ізяславич:
— То ніби нам докір, що ми покинули свої держави, і самі рушаємо добувати слави.
Галицький князь каже:
— Вам інакше, мені інакше! Ви маєте сусідами князів нашого роду. А я маю сусідів чужинців, ласих на мої землі, і то могутніх. Вони ждуть тільки хвилини, щоб я вийшов поза межі моєї держави.
Посумніли обидва князі-гості, поглянули один на одного, мовляв: "Шкода, що ми сюди трудилися".
А галицький князь говорив далі:
— Я з вами не піду, та дам вам своє військо з досвідченим воєводою на чолі.
— А так, то що інше!
— А так, то згода! — зраділи обидва княжі гості.