Плакали й княжичі, як пращалися з дотеперішніми своїми опікунами й із їх дітьми. А Миронкові й Олі обіцялися прохати в великого князя, щоб дозволив їм приходити на княжий двір.
І додержали обіцянки. Князь Ізяслав згодився на це.
— Хай приходять, — сказав — буде і моїм дітям веселіше.
Весело минав час княжичам на великокняжому дворі. Тут було гамірно, завжди рух. Повно дружинників і дітських, приходили раз-у-раз посли і від українських князів і від чужих володарів.
Аж ось на княжому дворі наступили зміни. Було це 1078 р. Приїхав брат князя Ізяслава, князь Всеволод, і прохав у нього помочі, щоб відбити Чернігів. І вирушив князь Ізяслав братові на поміч. Поміг йому здобути Чернігів, але сам не вернувся вже в Київ. Похоронили князя в марморній домовині в Десятинній церкві.
Великим князем у Києві став князь Всеволод. Небожам, сиротам по Ізяславі дав: Ярополкові Волинську землю, а Святославові Новгородську.
— А ми далі без уділу, — каже Рюрик до Володаря — про нас ніхто не думає.
Та подумав про них Ярополк Ізяславич.
— Треба мати цих Ростиславичів на оці. Вони войовничого духа, захочуть ще відібрати в мене свій уділ. Запрошу їх до себе і тут берегтиму, щоб не задумали лиха на мене.
І запросив. Порадилися княжичі Рюрик, Володар, і Василько:
— Треба їхати. Будемо на місці, матимемо скоріше нагоду відібрати нашу спадщину.
Попращалися з сімєю Вишати (старенький о. Полікарп уже помер був) і поїхали у Володимир Волинський.
Ярополк привітався з Ростиславичами на вид щиро й радісно...
— Ах, вітайте, вітайте! Який я радий, який я радий, що бачу вас у своєму теремі, — говорив він, обнімаючи їх.
Він таки справді радів.
От тепер то я вас добре берегтиму, щоб вам не забажалося відбирати в мене вашого уділу — подумав він собі, а голосно сказав:
— Я вже призначив вам кімнати й службу для вас. Дбати, щоб вам нічого не хибувало, буде Янош Фекете. Щоб ви все мали його під рукою, він таки житиме в кімнатці біля ваших світлиць.
А цього Яноша то ще до приїзду Ростиславичів, покликав був Ярополк до себе і сказав йому:
— Яноше, маєш нагоду заслужити собі в мене на ласку! Тут приїдуть три сини покійного князя Ростислава Володимировича. Ти знаєш, що Червенські городи й Галицька волость належали до їх батька. От я хочу знати, чи не думають вони про відзискання цих волостей. Я тебе назначу їм до прислуг, а ти прислухайся, що вони говоритимуть і з ким сходяться. І про все доноси мені. Служи мені вірно, а я тебе добре винагороджу.
Янош Фекете був мадяр, що втік чомусь із своєї країни і зголосився до служби в князя Ярополка. Князь Ярополк пересвідчився вже нераз, що він йому вірно служив і сповняв усе, чого князь зажадав від нього. І князь у всьому давав йому віру.
— Не по нутру мені цей мадярин, — не видержав Василько, коли вперше побачив його — такий непевний у нього погляд.
— І мені він відразливий! — притакнув Володар. — Та що ж, не годиться зараз із початку противитися дядькові Ярополкові.
— Певно, що так! — признав Васиілько. — Але треба нам Яноша остерігатися.
І остерігалися його всі три, майже нічого при ньому не говорили. Та й скоро пересвідчилися, що він підслухує їх. Раз Рюрик якось раптово відчинив двері кімнати і ударив ними з усієї сили по чолі Яноша.
— Що ти тут робиш? ~ спитав Рюрик гостро.
— Я? Я нічого, загубив тут ножа... — відповів змішаний Янош і відійшов.
Підслухує цей драбуга! — подумав Рюрик. — Та навіщо йому це? Чи не дядько Ярополк приказав...
А Янош лютий був, що так довго вже старається зловити бодай якесь словечко, потрібне йому, та годі. От, тепер ще гуза заробив такого. А князь Ярополк уже нетерпеливиться.
І ще пильніше став підслухувати й підглядати Янош княжичів. Усе дарма! Тоді взявся він на спосіб. Видумував сам усячину і говорив Ярополкові, ніби то він підслухував те, як Ростиславичі говорили між собою.
— Княжич Рюрик говорив із княжичем Володарем, що ти, княже, повинен уже їм звернути їх волості. А Володар казав: "Здається треба буде подумати про спосіб, як їх нам відібрати собі"!
— А бач, чого їм захотілося! — скрикнув князь Ярополк. — Стежи добре за ними, я винагороджу тебе.
Якось прибув до Ярополка Давид Ігоревич, що був теж без уділу, як Ростиславичі.
Він і став намовляти Ростиславичів, щоб разом із ним ішли здобувати Тьмуторокань.
Ні Володар, ні Василько не мали охоти шукати щастя в Тьмуторокані, де їх батько помер зрадливою смертю.
Та Рюрик дався намовити. І обидва вони потайки виїхали з Володимира.
А Янош говорив Ярополкові:
— Княже, вони пішли готовити похід на тебе, я ручу тобі.
Розлютився Ярополк і покликав до себе Володаря й Василька.
— Куди подався Рюрик? — спитав він у них. — Похід на мене готовити?
— Ні дядьку, не на тебе похід готовити, а шукати собі нового уділу в Тьмутороканї, або деінде.
— Чого ж ви з ним не пішли?
— Ми ждемо, аж ти, дядьку, віддаси нам на батьківський уділ.
— Ваш уділ? Цього ніколи не буде! Він мій є і буде. Не думайте навіть про це.
Княжичі не відповіли на ці слова. Тільки з того часу стали справді думати над тим, як відзискати уділ.
— Передусім треба нам звідси тікати, — сказав Василько — тут не діждемося добра. Знаєш, брате, тікаймо в Київ до Вишати. Там порадимося, що нам робити.
І втекли...
Зрадів Вишата, коли побачив своїх вихованців, зрадів і Мирон, що виріс уже на дужого парубійка, товаришами дитячих літ.
А як Володар і Василько оповіли про свої пляни, сказав Вишата:
— Княжичі, я вашому покійному батькові прирік, що опікуватимуся вами, поки не засядете в своїх уділах на княжих стільцях. У мене в перехованні батькове золото й дорогоцінності. Золото за ввесь час не лежало даром, і тепер ваша спадщина вдвоє така, як її залишив вам батько.
— Дякуємо вам, щирий і добрий опікуне наш! — сказали брати разом.
А Вишата говорив далі:
— Буде на що найняти дружину і рушити з нею по свою батьківщину. А коли б і не стало вам це, то я своїх грошей доложу, теє, позичу вам.
Ще раз подякували Володар і Василько вишаті.
А Мирон тоді:
— Княжичі, чи приймете мене до своєї дружини?
Як не стануть Володар і Василько обіймати Мирона:
— Друже наш сердечний, коли ти з нами будеш, то ми певні, що перемога буде наша.