Подумав князь Володимир:
— Червенські городи між Сяном і Бугом будуть кріпким заборолом на західних межах моєї держави.
І негайно вислав свої залізні полки, щоб зайняли червенські городи.
Гей, як радісно вітали мешканці цих городів блакитні прапори з золотим Володимировим знаком і як радо приймали залоги його залізних дружинників!
Аж тут приходить вістка: "Вятичі бунтуються, не хочуть платити данини"!
Володимир пішов на них і побив їх, та каже їм:
— Платитимете таку саму данину від плуга, як платили ви моєму батькові.
Та нарік знов збунтувалися вятичі. І знову пішов на них Володимир і здавив бунт остаточно.
Вкінці рушив на ятвягів, що непокоїли пограничні землі на заході, переміг їх і прилучив їх землі до своеї держави та зо славою вернувся в Київ.
З радісним захопленням вітав Київ князя-переможця, що поширив і закріпив межі держави.
Раз покликав князь своїх дорадників і сказав їм:
— Приходили до мене болгари й говорили: прийми закон наш! Потім прийшли хозари й теж хвалили закон свій, а вкінці прийшли греки. Вони ганили всі закони, а свій хвалили.
І сказали бояри й старці:
— Знаеш, княже, що свого ніхто не ганить, тільки хвалить. Коли хочеш добре провідати, то маєш у себе мудрих мужів. Хай підуть і приглянуться, як де служать Богові.
І сподобалася ця рада Володимирові, вибрав десять людей та сказав їм:
— Ідіть і придивіться до різних вір і обрядів.
І пішли посли до різних народів, і вкінці подалися в Грецію, до Царгороду.
Пустили послів до царя. А був тоді царем Василь ІІ Молодший.
— Хто ви такі, — питає цар Василь, — чи гості, чи посли княжі?
— Князь наш — кажуть Володимирові посли — хоче завести в своїй державі нову віру, І тому послав нас по світу, щоб придивитися, котра віра найкраща. Ми вже були в болгар і в німців, тепер прийшли до вас.
— Добре, — каже цар, — завтра й так у нас велике свято, то матимете нагоду придивитися.
А на другий день післав цар до патріярха:
— Прийшли русичі, хочуть пізнати нашу віру.
Прикраси церкву й крилос і сам зодягнися в святительські ризи, нехай бачать славу Бога нашого!
Коли патріярх почув таке, наказав скликати співаків. Було свято, кадила палили, співи й хори завели.
І пішов цар з послами в церкву св. Софії, і уставив їх на просторому місці.
А було чому чудуватися. На стінах церкви образи святі аж міняться кольорами, аж сяють золотом, а все аж купається в світлі воскових свічок. А згори з хорів, немов із неба, несеться спів, могутній і величний, наче б, ангели співали. А біля престолу за царськими вратами сам патріярх у золочених ризах, самоцвітами висаджуваних, а кругом нього єпископи, священики й діякони співають...
А тут ще й з кадильниць несуться пахучі хмарки, розпливаються в соборі.
— Справді ми в небі, не на землі — думають посли.
І обдарували царі послів дарами великими і відпустили з честю додому.
На київському княжому дворі був великий рух, як посли вернулися з подорожі. І дружинники й бояри хотіли почути, що вони бачили й чули в широкому світі. Тож, як тільки княжі гінці пішли по київських дворах із закликом, щоб бояри й старшини зійшлися в княжiй гридниці, бо вернулися посли з чужини, кожен поспішив туди негайно. І незабаром заповнилася вся гридниця.
І ввійшов князь Володимир у гридницю, а за ним усі десять послів, та каже:
— Бояри й старшино! Я скликав вас тому, бо вернулися вислані нами мужі. Хочу, щоб ви почули від них, що вони бачили.
А посли оповідали:
— Були ми в різних державах, аж прийшли до Греції, а там повели нас, де служать своєму Богу. І ми не знали, чи ми були на небі чи на землі. Бо нема на землі краси такої. Цього всього ми не зуміємо оповісти. Тільки те знаємо, що там Бог перебуває з людьми, і їх богослужба найкраща з усіх. Ми не можемо забути тієї краси, бо всяка людина, коли покушає солодкого, потім не приймає гіркого — так воно і з нами.
Посли скінчили, а князь Володимир:
— Ну, що ж ви на це, бояри й дружино та старці?
І каже хтось із дружинників:
— Воно правда, що грецьке богослуження дуже гарне. Ось тут їх церква маленька, а мило там послухати їх.
А бояри сказали:
— Коли б грецька віра була лиха, то твоя мудра бабуня Ольга не прийняла б її.
А князь Володимир знову:
— То яку ж віру приймемо?
А бояри йому:
— Яку тобі любо!
І став князь Володимир думати над тим, як йому звернутися до царів, що він хоче прийняти їхню віру. Бо ж прийняти віру з Греції він уже вирішив! Знав її вже з оповідань бабуні, княгині Ольги, що малих унуків учила вже правд християнської віри.
І радиться князь дорадників своїх найближчих:
— Як би то так зробити, щоб не виглядало це, що ми піддаємоея під зверхність грецьких царів.
А воєвода Добриня каже:
— Треба піти походом на Грецію і, як переможці, прийняти їхню віру.
Тут вмішалася мати князя Володимира, Малуша.
— Я чула сину, що в грецьких царів є сестра дуже гарна. Засватай її! Поріднитися з грецькими царями добре буде, цим зросте значення й слава твоєї держави.
— Справді добра рада — каже воєвода Добриня.
— Ба, а як царі відмовлять мені, або й царівна не схоче? Тільки сорому наїмся!
Тут знову Добриня:
— Коли засватаєш царівну, як переможець, то не зважаться ні царі, ні царівна відмовити тобі.
І вирішив князь Володимир підготовляти похід на Грецію. Через рік було все готове до походу.
І пішов князь походом на грецьке місто Корсунь. Корсуняни замкнулися в городі й боронилися завзято. Володимир обступив город військом і шереширами й пороками*. Важко приходилось корсунянам відбиватися. Володимир бачив це й післав до корсунян вістуна, щоб сказав їм: "Здайтеся, а пощаджу вас усіх і город ваш. Коли ж не здастеся, то я, хоч би й три роки довелося стояти, стоятиму!"
Та не послухали цього корсуняни. І дав наказ Володимир своїм людям сипати насип до города. Та вони сипали, а корсуняни підкопали городський мур і крали сипану землю. Володимирові дружинники сипали, а вони забирали її потайки і носили в город, та сипали по середині города.
Та був у Корсуні купець українець, звався Настас. Він пустив у Володимирів табір стрілу й написав на стрілі таке:
— Колодязі, які є за тобою від сходу, що з них вода йде рурами до Корсуня, перекопай і спини воду!