Після смерти князя Ярополка, що княжив по Святославові, став його молодший брат Володимир великим князем київським і володарем усіх руських земель.
Войовник був він усією душею, як і його славний батько. Тільки й мріяв він про бої та підбої... Піддержували ті його мрії й загартовані в боях войовники князя Святослава, а вже найбільше Володимирів дядько Добриня та воєводи.
Вони говорили йому:
— Треба ж тобі, княже, помститися за смерть твого батька і на зрадливих греках, і на лютих болгарах, і на печенігах диких...
І почав князь Володимир приготовляти зброю та судна і охочих людей у військо кликати.
Найбільшою журбою князя були східні межі його держави. Там на сході сиділи дикі печеніги, що вже здавна непокоїли Україну, що вбили його славного батька. Треба їх знищити, та покищо треба якось забезпечити границі. І радить воєвода Добриня:
— Нема іншої ради, треба забезпечити наші межі укріпленнями.
Задумався князь Володимир.
— Добре, — каже по хвилині, — я віддаю під твою опіку, Добрине, ввесь простір на сході. Побудуєш укріплення та сторожі поставиш у баштах граничних. Будеш моїм граничним воєводою.
І забрався Добриня Микитич до діла. Велів насамперед сипати вали від Дніпра аж до Богу, а потім вби ватина них міцні дубові частоколи. У відступах на один день їзди конем будував він вартові башти та інші укріплення з воротами. При баштах понастановляв хоробрих дружинників начальниками.
О, соколиним оком беріг пильно Добриня східних меж держави князя Володимира! І пильно берегли начальники вартових башт воріт граничних. Завзятущі доводилося зводити бої лицарям з дикими печенігами. І боялися печеніги й пробувати вдиратися поза укріплення. Та Добриня й лицарі його не давали їм спокою. Нераз відчинялися ворота вартівень, і лицарські відділи вибігали з них на швидких іноходцях і викликали на герць печенізьких войовників. І пішла слава Добрині та його лицарів по всій широкій Україні. Співці складали пісні про їх геройські діла та співали їх у княжих теремах і по дружинних та боярських дворах, а то й у міщанських і селянських домівках.
Так забезпечив князь східні межі своєї держави. Аж тут одного дня в р. 981 приходять посли з заходу. Вислали їх червенські городи: Червень, Перемишль, Буськ і інші.
— Великий княже, — просять, — рятуй нас! Колись були ми самостійні під зверхністю своїх червенських князів. Та потім з'єдналися наші князі з великоморавською державою, щоб могти оборонитися перед мадярською навалою. Але по смерти великоморавського князя Святополка його три сини жили в незгоді, і відтоді угри й інші вороги раз-у-раз наїздили на наші землі та й досі не дають нам спокою. Ми хочемо належати до твоєї могутньої держави.
Подумав князь Володимир:
— Червенські городи між Сяном і Бугом будуть кріпким заборолом на західних межах моєї держави.
І негайно вислав свої залізні полки, щоб зайняли червенські городи.
Гей, як радісно вітали мешканці цих городів блакитні прапори з золотим Володимировим знаком і як радо приймали залоги його залізних дружинників!
Аж тут приходить вістка: "Вятичі бунтуються, не хочуть платити данини"!
Володимир пішов на них і побив їх, та каже їм:
— Платитимете таку саму данину від плуга, як платили ви моєму батькові.
Та нарік знов збунтувалися вятичі. І знову пішов на них Володимир і здавив бунт остаточно.
Вкінці рушив на ятвягів, що непокоїли пограничні землі на заході, переміг їх і прилучив їх землі до своеї держави та зо славою вернувся в Київ.
З радісним захопленням вітав Київ князя-переможця, що поширив і закріпив межі держави.
Раз покликав князь своїх дорадників і сказав їм:
— Приходили до мене болгари й говорили: прийми закон наш! Потім прийшли хозари й теж хвалили закон свій, а вкінці прийшли греки. Вони ганили всі закони, а свій хвалили.
І сказали бояри й старці:
— Знаеш, княже, що свого ніхто не ганить, тільки хвалить. Коли хочеш добре провідати, то маєш у себе мудрих мужів. Хай підуть і приглянуться, як де служать Богові.
І сподобалася ця рада Володимирові, вибрав десять людей та сказав їм:
— Ідіть і придивіться до різних вір і обрядів.
І пішли посли до різних народів, і вкінці подалися в Грецію, до Царгороду.
Пустили послів до царя. А був тоді царем Василь ІІ Молодший.
— Хто ви такі, — питає цар Василь, — чи гості, чи посли княжі?
— Князь наш — кажуть Володимирові посли — хоче завести в своїй державі нову віру, І тому послав нас по світу, щоб придивитися, котра віра найкраща. Ми вже були в болгар і в німців, тепер прийшли до вас.
— Добре, — каже цар, — завтра й так у нас велике свято, то матимете нагоду придивитися.
А на другий день післав цар до патріярха:
— Прийшли русичі, хочуть пізнати нашу віру.
Прикраси церкву й крилос і сам зодягнися в святительські ризи, нехай бачать славу Бога нашого!
Коли патріярх почув таке, наказав скликати співаків. Було свято, кадила палили, співи й хори завели.
І пішов цар з послами в церкву св. Софії, і уставив їх на просторому місці.
А було чому чудуватися. На стінах церкви образи святі аж міняться кольорами, аж сяють золотом, а все аж купається в світлі воскових свічок. А згори з хорів, немов із неба, несеться спів, могутній і величний, наче б, ангели співали. А біля престолу за царськими вратами сам патріярх у золочених ризах, самоцвітами висаджуваних, а кругом нього єпископи, священики й діякони співають...
А тут ще й з кадильниць несуться пахучі хмарки, розпливаються в соборі.
— Справді ми в небі, не на землі — думають посли.
І обдарували царі послів дарами великими і відпустили з честю додому.
На київському княжому дворі був великий рух, як посли вернулися з подорожі. І дружинники й бояри хотіли почути, що вони бачили й чули в широкому світі. Тож, як тільки княжі гінці пішли по київських дворах із закликом, щоб бояри й старшини зійшлися в княжiй гридниці, бо вернулися посли з чужини, кожен поспішив туди негайно. І незабаром заповнилася вся гридниця.
І ввійшов князь Володимир у гридницю, а за ним усі десять послів, та каже:
— Бояри й старшино! Я скликав вас тому, бо вернулися вислані нами мужі. Хочу, щоб ви почули від них, що вони бачили.