— Гунни! Гунни переходять Рось!
Цей крик приголомшив полян не менше, ніж Києва звістка. Гунни переходять Рось! Отже, поза всяким сумнівом, вони простують до Родня і незабаром будуть тут! Не встигне сонце з полудня опуститися до заходу, як їхні передові загони виринуть із-за лісу і зіткнуться з полянським військом.
— Де вони переходять ріку? Скільки їх? Невидимий серед густого гілля дозорець відповів:
— Переправляються на перемолі… А скільки їх — хіба злічиш! Мов хмара — видимо-невидимо! Весь правий берег потемнів від коней і людей!
Вражені цими словами, всі мовчали. Непорушно лежав у липовій корсті сивий, висохлий від старості та немочі князь Божедар. Завмерли біля нього старійшини родів, що зібралися, щоб провести його в останню далеку дорогу, застигли, не знаючи, на що зважитись, княжичі, мовчала насуплена огрядна княгиня Чернета…
У поглядах стояло одне запитання — що робити?
Поскільки жоден з княжичів не наважувався щось сказати — наперед виступив з гурту старійшин високий сивий муж, якому вага літ, що пригнула його колись міцні плечі, давала право говорити першому, і прорік:
— Поляни! Родовичі! Друзі! — голос його пролунав гучно і рознісся по всьому полю. — Стоїмо ми на порозі великої біди, що темною хмарою насувається на нашу землю… Достославний князь Божедар упокоївся. Віддавати його тіло священному вогню, що востаннє мав би очистити князівську плоть і душу від скверни, — ніколи… Йде на нас могутній і лютий ворог!.. Що ж нам робити, що ж нам діяти нині, щоб гідно зустріти непроханих гостей?.. Гадаю, похорон покійного князя відкладемо на завтра, до закінчення битви, яка, без сумніву, розгориться тут ще днесь[18]. Якщо ми переможемо, то поховаємо його разом з загиблими воями, а якщо поляжемо на полі брані, то князеві останки розділять лиху долю всіх родовичів — гайвороння поклює його і нашу плоть, а сира земля полянська з часом прийме в своє лоно наші кістки… Та допоки ми живі, то про живе й маємо думати! У князя Божедара зосталося двоє синівкняжичів — Радогаст і Чорний Вепр. Ми знаємо, що покійний князь хотів, щоб після його смерті князем став хто-небудь з них… Але ж ми не ромеї і не гунни, у яких владу переймає старший із синів покійного імператора чи кагана. Ми вільні люди й живемо в самоправстві — скликаємо віче і вибираємо князем найдостойнішого! Чому ж зараз маємо відступати від покону батьків?..
— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.
— Вибирати нового князя зараз ніколи: часу немає та й мало тут родів полянських зібралося — віче наше не матиме сили, — вів далі старійшина. — Тож, на мою думку, оберемо воєводу — і станемо на прю з вождем гуннським! А згодом, якщо боги допоможуть нам здобути перемогу, зберемо все плем'я і виберемо князем найдостойнішого — чи то Радогаста, чи Чорного Вепра, чи когось іншого зпоміж нас…
— Згодні! Згодні! — знову загули найбільш нетерплячі.
— То кого ж оберемо воєводою? Княжича Радогаста? Найближчі вої і старійшини підхопили:
— Радогаста! Радогаста! Кий теж подав свій голос:
— Радогаста! — і глянув на Чорного Вепра.
Той стояв поруч зі старшим братом — мовчазний, насуплений, міцно стуливши губи. Щоки його зблідли. Очі палали чорним блиском, ніби в них змагалася всеспопеляюча ненависть з несподіваною радістю.
"Якийсь несамовитий! Божевільний! — подумав Кий. — Що з ним?"
НАКОНЕЧНИК СТРІЛИ
Як тільки над полянськими родами, що зібралися тут, на чистому полі неподалік Родня, пролунали одностайні вигуки, що військо воліє мати воєводою Радогаста і вручає йому необмежену владу на час війни з гуннами, до нього підступили чотири поважні старійшини і на рівні опущених рук схрестили чотири списи, поклали на них щит, утворивши щось на зразок помосту. Радогаст швидко став на нього, і старійшини підняли щойно обраного воєводу над головами.
— Вої! Друзі! Родовичі! — звернувся він до притихлого війська. — Дякую за честь… Не в легкий час виявили ви її мені, і не легкі часи наступають для нашого племені. Всі наші надії на богів наших — Даждьбога і Перуна, яких ми зараз молимо дарувати нам перемогу!.. На цьому й покінчимо… Хай старійшини шикують військо і пошлють спритних отроків вивідати, що роблять гунни і які в них сили! А ми з болярами, з милим нашим братом Чорним Вепром та з матінкою Чернетою покладемо покійного князя Божедара на похоронне ложе, щоб з висоти його він дивився на своїх хоробрих воїв!.. Я все сказав — ідіть!..
Військо сколихнулося, заворушилося. Пролунали короткі, різкі накази старійшин — і вої, лаштуючи на ходу луки, тули і списи, побризкуючи мечами і погрюкуючи круглими, виплетеними з лози і обтягнутими цупкою бичачою шкірою щитами, стали шикуватися в лави. Кілька десятків отроків швидко помчали до лісу і шугнули в кущі — то були вивідачі, котрі мали стежити за ворогом.
Тим часом воєвода Радогаст, княжич Чорний Вепр, княгиня Чернета, кілька найближчих до покійного князя боляр, а також Кий з Грозою та Братаном підняли з саней важку корсту, перенесли на пагорб і поставили на купу сухих дров.
— Може, підпалимо? — спитав Чорний Вепр. Але Радогаст заперечливо похитав головою:
— Ні, зробимо так, як домовилися… Нехай князь жде завтрашнього дня. Княгині з жінками слід повернутися додому і теж ждати — нашої перемоги чи нашої смерті. А ми підемо до війська. Будемо готуватися до битви! Ходімо! — і тут він побачив Кия і, якусь мить подумавши, рішуче сказав: — Кию, будь при мені!..
Не ждучи відповіді, він швидко попростував услід за військом, що шикувалося на рівнині, між двома дібровами. За ним рушили боляри і всі, хто мав зброю, а жінки, отроковиці та дітлахи повернули до Родня.
Кий переглянувся з друзями. Мчати до Кам'яного Острова? Тепер — ніяк: його відсутність Радогаст розцінив би як боягузтво. І все ж попередити родовичів про небезпеку потрібно.
— Ось що, друзі, — сказав тихо. — Я залишаюся тут і візьму участь у битві. Думаю, вона відбудеться сьогодні або завтра… А ви заберіть у лісі коней і мчіть додому! Піднімайте родовичів! Хай усі, хто може тримати списа в руках, ідуть до Кам'яного Острова, а жінки, діти й старі хай тікають, забираючи все, що можуть забрати, на північ, у ліси, якомога далі від Росі!.. Скажіть старійшині Туру і Щекові, щоб послали гінців по всіх полянських родах — і на Росаву, і на Роську, і на Красну, і на Хоробру, і на Стугну, і аж до Ірпеня! Хай збирається вся сила полянська… Якщо не всі встигнуть до Кам'яного Острова, хай збираються в іншому місці — на Стугні чи на Росаві… Бо, думається мені, гунни йшли сюди не для того, щоб відбити у нас отару овець, череду скоту чи косяк коней. Каган Ернак сподівається примучити все плем'я наше! Тож січа буде люта, і ми повинні виставити проти ворога всі наші сили!