З цими словами вихопила з-під одягу ножа і вдарила ним себе в серце.
Болісний зойк Боривоя пролунав над сонячним островом.
— Матінко!
Але натовп, що сколихнувся від того крику, мовчав. Хто б же наважився відвести руку жони, коли вона добровільно побажала піти за своїм мужем у царство мертвих? Вона вчинила так, як велить предковічний покон і звичай слов'янських пращурів.
Іскра померла відразу, її поклали поряд з князем просто на багаття.
Вогонь розгорався все дужче. Малинові язики його шугнули вгору й охопили обох покійників з усіх боків. Стало нестерпно жарко. Люди відступили на чималу відстань, але й тут затуляли обличчя руками від вируючого полум'я.
Тільки золотоликий Світовид та суворий Перун зі своєї скелі холодно, мовби чимось незадоволені, дивилися чорними очима і на людей, і на багаття, і на небіжчиків, що лежали в вогні.
Їхня невдоволеність не пройшла повз увагу волхва Ракші.
— Боги вимагають жертви! — гукнув він, потрясаючи сивими патлами. — Князівської жертви!
Князівська жертва не проста. Тут не обійтися кров'ю бичка, ягниці чи свині, — потрібно пролити людську крівцю!
Серця людей наповнилися забобонним жахом і трепетом. Кожному хотілося побачити, як боги приймають людську жертву, але ж невідомо, на кого укаже божий перст.
— Ось винуватець смерті князя Добромира! — вигукнув Ракша і скарлюченим пальцем ткнув Крекові в груди. — Його принесемо в жертву богам! Хай проллється його кров разом з кров'ю князевого бойового коня!
— Хай проллється його кров! — луною відгукнулися родовичі.
— Ведіть його! І коня давайте сюди! І коня сюди!
Гроза і Велемир схопили Крека за руки — потягли до требища. Він закричав, почав опиратися, але його ззаду підштовхнув списом Ясен, а молодший брат Грози Тугий Лук вів позаду на поводі вороного князевого коня. За ними рушив Ракша, потім — старійшина Тур з синами, слідом — враз поблідлий княжич Чорний Вепр, а позаду — всі родовичі. Поспішали, товпилися, кожному хотілося стати ближче, щоб побачити, як проллється жертовна кров.
Перед капишем зупинилися.
На мовчазний знак Ракші підвели коня. Нічого не розуміючи і не підозріваючи, що хвилини його полічені, він спокійно похитував головою і помахував хвостом, відганяючи оводів.
Потім волхв подав знак Грозі й Велемиру — й ті підвели Крека. Волхв вийняв широколезого ножа — пальцем попробував, чи гострий.
Гунн посірів, смертельний жах округлив його вузькі очі, корчами зсудомив ошкіреного рота.
— Чекай, старий! Не вбивай! — раптом заговорив він досить добре мовою словенів, яку легко розуміли поляни. — Ваш бог задовольниться одною жертвою — віддайте йому коня! А мене не чіпайте!
Всі були вкрай здивовані — і Тур, і Кий, і Щек, і Хорив, і Боривой, і, особливо, Чорний Вепр.
— Гунне, ти говориш понашому? — вигукнув Ракша. — Чому ж не признавався раніше?
— Не було потреби…
— А тепер?
— А тепер ви хочете мене вбити…
— Ми принесемо тебе в жертву Даждьбогові!
— Це все одно… Я хочу жити! Відпустіть мене! Ваш бог задовольниться конем!
— Нам краще знати, чим задовольниться наш бог, гунне! — розсердився Ракша і підняв ножа над головою.
Але тут Чорний Вепр став перед гунном.
— Не руш, волхве! Полонений належить не вашому родові, а князеві Божедару! Його подарував йому старійшина Тур! — і витягнув меча.
Зчинився шум. Задні хотіли почути й побачити, що діється біля требища, і напирали на передніх, передні потисли і волхва, і Тура, і Крекових охоронців, і жертовного коня. Когось придушили — почувся болісний скрик.
Скориставшись замішанням, Чорний Вепр рубонув мечем по вірьовках, якими було стягнуто руки Крекові.
— Тікай! — крикнув погуннськи. — Мчи до Родня! Я наздожену тебе!
Крек, мов дика кішка, спритно плигнув на спину коневі, вихопив у сторопілого воя поводи, крикнув щосили:
— Вйо!
Кінь піднявся дибки — і люди кинулися перед ним врозтіч. Давлячи копитами тих, хто не встиг ухилитися, Крек вирвався з тісного кола нажаханих русів і помчав по схилові до Росі…
Ніхто не пустився в погоню — не було коней. А без коней хіба доженеш?
На якийсь час усі завмерли і довго не могли вийти з заціпеніння. Приголомшений волхв хотів щось сказати, але тільки зіпав волохатим ротом. Нарешті оговтався і в страшному збудженні, потрясаючи корчуватими руками, накинувся на Чорного Вепра.
— О боги, яке блюзнірство!.. Княжичу, ти зневажив Світовида, ти образив Перуна, ти відібрав у них требу! Цим накликав гнів богів на себе і на все наше плем'я! Небесні кари впадуть на наші голови — і не буде нам пощади! Коли б ти не був сином князя, ми, замість гунна, якому ти допоміг утекти, принесли б тебе в жертву богам! А так — іди від нас! І хай боги осудять тебе, яко святотатця, за вчинений злочин!
Всі мовчали, вражені і тим, що сталося, і тим, що сказав щойно волхв. Чорний Вепр зблід, до крові закусивши губу. Проклятий дідуган! Його варто було б провчити за такі слова! Але не зараз! Не час! Варто почекати, а вже потім, коли матиме владу над плем'ям, розправитися і з чаклуном, і з Києм, і з усім родом русів!
Він утягнув голову в плечі і, махнувши своїм воям рукою, швидко пішов униз, до лугу, де один з воїв стеріг коней. Всі розступилися перед ним, проводячи важкими, лиховісними поглядами.
* * *
Похорон затягнувся до самого вечора. В жертву богам зарізали дві ягниці з отари старійшини, і їхньою кров'ю оросили сухе каміння требища.
Потім жінки принесли брашно — хліб, смажене м'ясо, кисіль і ситу — і дорослі, відіславши зі старими жінками дітей додому, сіли до поминальної учти.
Коли стемніло, запалили вогонь. Полум'я осявало бородаті обличчя старих, веселі, захмелілі від сити очі отроків і жінок. Хоча Добромир і був князем, але князем чужим, і ніхто за ним особливо не тужив. Тому велися жваві розмови про купальську ніч, про княжича Чорного Вепра, про гуннів, а молодь жартувала і навіть потихеньку затягувала далеко не сумних пісень.
Тільки Києві та Боривоєві було не до веселощів. Княжич почервонілими від сліз очима дивився на пригасле вогнище, де лежали перепалені кістки його батьків, і кусок не ліз йому до горла. А Кий думав про Цвітанку. Де вона? Куди запроторив її Чорний Вепр? Як визволити дівчину?