Деменко замовк і тремтючими руками натягав на себе ковдру. Він, видимо, сподівався, що професор сперечатиметься, але той мовчав. Тоді Деменко одкинув ковдру, що був натяг на голову, і підвівся на ліжкові:
– Сучасність гидка, як проститутка, вона мені чужа – ця сіра і убога сучасність… Тільки там – в тому житті, що лежить нині в могилах під грубим шаром землі, була свобода, дійсна, не книжна свобода, була краса життя, героїзм, захват, яких не знає сучасність, що ту красу і захват перевела на мову статистики, і мацає її брудними руками, і підраховує на бухгалтерських рахівницях…
Ще довго б виливав свою тугу за минулим Деменко, коли б професор не перебив його.
– Мій друже, давайте спати… Ви занадто експлуатуєте свою фантазію замість… знання… Весь той захват, вся та краса, про яку ви так красно говорите, не варта шини сучасного автомобіля, бо і їй ті дикуни молилися б як богові…
За день стомилися ноги і важчала голова. Сон білим молоком заволікав уяву і в нитках її плуталися, як мухи в павутинні, думки Деменкові і завмирали знесилені. Нарешті він полетів у м’яку безодню сну, а там десь вгорі над прірвою ще лунали слова Бергена, закоханого в сучасності.
– Минулі епохи… розвиток людства… тисячоліття… класові суперечності…
Падали чіткі обдумані професорові слова, такі чепурні, як англійський проділ на його голові, й солідні, як його ім’я, відомого на всю Європу вченого археолога.
А Деменко вже давно не слухав. Його засипала чорна лава сну, все вище й вище… як над сарматським князем підносилась могила, легка як пух і заспокоююча…
"Певно й мене одкопають через тисячі літ нудні люди…" – промайнула остання чудернацька думка…
Сонце вже розливало над обрієм кіновар і кармін, як професор сказав останню кінцеву фразу, елегантську і беззмістовну фразу, якими завше кінчають дисертації та вставляють в політичні промови, коли нема вже чого сказати путнього…
* * *
Шатра не було над головою, а золотаво-синє ранкове небо дзвеніло жайворонками. З боків нахилилася прим’ята трава і тихо кивав ковиль білими стьожками на тлі неба.
Голова боліла, немов у потилицю було забито гарячого цвяха. Хотілось поворушити руками, помацати голову, але марні зусилля, – руки не рухалися, їх немов одтято.
"Параліж!" – промайнула палахлива думка, і все тіло охопила млость.
Посовав ногами – вони важкі, як чавунні.
Тоді, напружуючи всі сили, він підвівся і сів. Небо розсунулося ширше, але висока трава заважала оглянутися навколо.
Голова нестерпимо боліла, а перед очима гойдалася трава і небо… Сидіти було дуже незручно, і тільки тепер він зрозумів, що його руки були зв’язані за спиною.
"Так от воно що! Мене ограбовано, зв’язано і кинуто… Але руки?.."
Поволі в руках з’явилося почуття болю, і він поворушив пальцями.
"Ясно, перележав!" – подумав він і почав, скільки можна було, ворушити руками.
Коли вже отерплі руки одійшли, він вислобонив їх з вузла. На щастя, вони були зв’язані сиром’ятним ременем, що ослаб од нічної вогкости.
Аж тепер він оглянув себе, і здивування прикувало його очи до ніг. На них були озуті коротенькі шкіряні напівпанчохи-напівчеревики, зав’язані плетеним ремінцем коло кісточок поверх коротеньких холявок. В холявки вправлено ногавиці чудернацьких штанів з грубої рядюги, а до колін спадала сорочка з такої самої рядюги, тільки вибійчаної. І все те брудне і засмальцьоване…
Сорочка в багатьох місцях роздерта, так само як і штани, а на лівому боці грудей засохла кров…
Ці реальні речі привели його до пам’яті.
Він боязко озирнувся навколо, але ніщо не підтримало його непокою. Він усміхнувся сам собі.
"Не бійся, Бісарте, твої вороги далеко!"
Але за цією радісною думкою його почала мучити жадоба. Степ сухий, а в повітрі не почувалося вогкої близькості води.
Тоді, попереджаючи сонце, охоче на степову росу, Бісарт сів навколішки і почав злизувати роси з довгих шерстких листочків…
Од напруження та незвичної пози в очах йому потемніло, і він упав непритомний на столочену траву…
* * *
Князя Барцілу кусали воші.
Вождь метався на ліжкові і щоразу кликав свого улюбленого знахаря – ворожбита Бісарта, що не кидав князівського шатра ані на хвилину.
От уже місяць, як князь не встає з вишиваних шовкових та єдвабних подушок, засмальцьованих потом багатьох власників. Їх горою накидано в напівтемному повстяному шатрі, і могутній владар численних сарматських орд видається на тій горі таким немічним та мізерним.
Барціла висох і схуд, а сива борода, підкреслюючи його неміч, скуйовдилася, як овече руно.
Часом хороба морозила немічне тіло старого князя, і його вкривали тоді кожухами, кінськими попонами та килимами. Численні слуги і раби метушилися, як тіні, коло ліжка владаря і робили, що їм не накаже Бісарт.
А то раптом князеві стає душно, його починає пекти гарячка, і тоді всі ті кожухи і килими скидаються з князя, і він велить підняти вище поли шатра. Та коли жар у тілі спадає – вкривається він потом, і тоді нестерпимо смердить брудним спітнілим тілом старого вождя Сарматів, і Бісарт, щоб заглушити неприємний запах, палить пахучу смолу з грецьких колоній…
Навколо шатра розташувалася вірна сторожа князя, трохи далі шатра вождів сарматських. Ще далі в степ розсунулися поодинокі орди могутнього племені, що от вже століття як перейшло велику річку Танаїс і тримає в покорі розгромлені скитські орди та орди дрібних кочовиків. Тільки плем’я Саїв довго не хотіло коритись Сарматам. Воно осмілювалось навіть ходити походами на сарматські становища, і не завше ті походи були нещасливі для Саїв…
Нарешті князь Барціла розгромив їх орди і тисячі людей повернув у неволю. Разом з усіма попав у неволю і Бісарт. От вже кілька років, як він невільник могутнього Барціли. Спочатку йому, жерцеві ворожбитів Саїв в сарматському полоні, довелося тяжко працювати, та його ворожбитство і лікарська умілість наблизили його до князя, що на старість став часто хворіти.
Це наближення сталося несподівано для Бісарта. За два роки його взнали в орді за вправного ворожбита, що лікував якимись настойками та травами, і от, коли одного разу, років десять назад, захворів князь і ніхто з найвидатніших сарматських ворожбитів нічого не міг вдіяти, – покликали Бісарта.