Ольга напружено усміхнулась. Бач, згадали, де її отчина, добросерді бояри! А коли її, беззахисну сироту, вивозили з тої отчини від хворої матері-нені, коли всевладний Сурсубул боявся й тіні нащадків Симеонового сина Михаїла, гнобив їх, де були вони, оці улесливі бояри? Яко лакузи, повзали перед всевладним царедворцем, у котрого було більше жадання влади, аніж розуму, щоб тою владою мудро скористатись!.. І ось — розплата. Яка солодка їй ця мить розплати настає для Сурсубула, для цього тирана й убивці! Тепер, коли він завис над проваллям влади, тепер великий грішник, може, згадає Симеонових нащадків, котрих вибивав і відсилав геть? А нині просить у них помочі... Яко жебрак... А втім, це просьба і боярина Шишмана. Чому ж він просить для Сурсубула підмоги?
— А чому Шишман просить за Сурсубула? — запитала Ольга.— Вони хіба содруги?
— О, ні! Навпаки. Але Шишман хоче порятувати Болгарію. І Сурсубул хоче, щоби Болгарія не впала і не підім'яла його.
— Шишман і Сурсубул бояться, і ми також, що Ромея тепер підгорне під себе нашу країну і зробить з неї свою провінцію. А Шишман об'єднує сили, що хочуть захистити Болгарську державу. Відродити славу великого Симеона! Дай нам свого сина!
— У вас досить на те своїх сил і своїх синів.
— Святослав — нащадок давнього болгарського роду князівського, як і ти.
— Святослав — київський князь. Володар Країни Руси. Дай, Боже, йому снаги й мудрости стати добрим волостелем тут. Чи я так кажу, пресвітере?
— Так, так, Ольго. Мудро речеш...— поспішив погодитись Григорій. Хоча... Коли б його воля... Втім, Ольга, мабуть, правильно сказала: не треба повертати проти Руси ромейську силу... Не треба...
— Дозволь нам самим зустрітись із молодим князем,— визивно крикнув старший боярин.
— Навіщо, боярове? Святослав — ще молодий державець. Його легко привабити славою. Гадаю, вам краще поспішити назад та готуватись самим до боротьби...
— Що ж сказати Шишману?
— Хай лаштує своїх синів до тої праці. Чи є в нього сини?
— Аж чотири.
— Не оскуділа земля болгарська! Навіщо просити інших?
— Бо Святослав...
— Святослав має на своїх плечах Країну Руси... Як гадаєш, отче?
Григорій ствердно підтакує:
— Авжеж... ще не зрілий юнак...
— Княгине! — схилилась до Ольги покоївка.— Сторожа передає, що з Подолу сюди йде ворохобний люд. Ідуть приступом на Княжу гору,— стривожено прошепотіла їй на вухо.
— Хто веде? Чого хощуть?
— Не відаю. Ніхто не відає того...— покоївка стривожено побігла на подвір'я.
— Коли б се не Чуриня,— здогадався Григорій. Промимрив сам собі: — Кому ж іще?
— У Києві чорний люд непевний, схильний ворохобити... Потрібна постійна велика дружина і тверда рука князя, боярове,— сказала послам Ольга.— Ось і зараз кияни ідуть приступом на нас...
Бояри перезирнулись. Ні, княгиня не жартувала, хоч говорила спокійно й тихо. М'ятежі чорного люду завжди мають непередбачений кінець. Треба швидше звідси зникати!..
А тим часом розбурханий натовп киян уже трощив кілля високої огорожі, що відділяла палати княгині від урвища над Подолом. Повсталий люд рукомесний ішов до княгині, аби захистити від її гостя свої храми і своїх богів.
— Геть чужака-латинина! Стачає своїх чародіїв і волхвів... і попів-святителів!.. Женіть германа кознивого!..
Натовп попрямував до Щербилового терема, де тепер жив Адальберт із челяддю й охоронцями.
Але там його зустріли стрілами й мечами осторожники Адальберта. Подоляни повернули назад. Та отець Адальберт наказав негайно пакувати свої речі — вони покинуть цю непевну країну, де так нечемно поводяться із запрошеними гостями. Як тільки стемніє і народ угомониться, можна буде безпечніше вискочити за вали Києва...
Справді, збудження людей скоро вляглось. Всі пішли до Гомонового храму, оточили його кільцем, розклали вогнища. Тепер ніхто не захопить святилища київського люду. Бо воно будувалось не для чужаків, котрі прибули сюди, щоб ганьбити їхню віру, надію і любов.
І раптом хтось голосно запитав:
— А де ж наш Чуриня? А де Щербило?
— Щербило у варягів сидить. Чуриня пішов його кликати. Ходімо й ми!
— Закличте Щербила!..
Не встигли дійти до варягів, як побачили і самого воєводу. В брудній сорочці, забрьоханих ногавках, босий, геть зсивілий воєвода Щербило люто зиркав довкола запалими очима й захекано спішив до свого двору.
Схопив обома руками ворітницю, крутонув в один бік, повернув у другий — ворітниця з воротами похилилась.
— А тепер піддай! — гучно крикнув до мужів, що спостерігали на відстані, як чоловік виганяв із себе лють. Десяток дужаків налягли плечима на ворота, вони тріснули й похилились. Щербило вихопив у когось кілок, кинувся до дверей терему.
— Ану виходь, нечиста сило, з мого дому! Геть! — хтось дужим поштовхом викинув із дверей Адальберта, аж свиснули довгі чорні поли його сутани, немовби крила велетенського темного птаха. За ним висипали його охоронці, кинулись бігти вниз, до Дніпра.
Розлючений воєвода погнався було за втікачами, але загальний регіт мужів, що раптом вибухнув у нього за спиною, зупинив його. Хіба ж не смішно! Яко чорний крук, вилетів з чужого дому зайда-єпископ, котрого кияни так зненавиділи і так побоювались. А за ним побігли його перелякані охоронці. Он скільки їх! Десятків зо два! Слідом же погнався один лише босоногий чоловік з голими руками... І від нього так шалено тікали чужаки.
— Звідки прийшли, хай туди і йдуть. А ми самі собі будемо князювати. Виберемо собі нового князя.
— А що? Наш воєвода Щербило — подільський рукомесник, рід його знаємо. Виберемо його. І брата його знали й шанували.
— Котрого він осліпив?
— Та замовкни!.. Хай буде свій князь.
— А хіба чужі князі ліпші?
— Княгиня наша за нас добре дбає.
— За свій рід вона дбає, а не за нас! За Святослава і його варягів печеться.
— Не те мовиш, брате. Нема того! Святослав сам у полоні в них. У Свенельда лукавого.
— Бути в Києві князем воєводі Щербилу! — загукав хтось голосно. Інші засміялись.
Де було таке в київській землі, аби ці люди обрали свого провідника з-поміж себе. Чужих завжди пртймали любіше.
— Он волхв прийшов, Сивуля наш.
— Волхве, скажи своє слово. Хощемо на князя Щербила нашого! Чим не захисник для Києва і киян?