— Любове моя!
Ожила тоді князівна-бранка. І вже не повернулась у палати Ольжині. Так і лишилась у Житяни. Була радісна й щаслива. І була вже скоро з дитям за поясом. Слава ж вам, боги роду полянського! Сталось те, що давно просили в княгині й кияни, і деревляни: аби з'єднали свої закохані серця Святослав і Малуша в своєму дитяті, а відтак вовіки з'єдналися б два великих слов'янських роди: полян і деревлян. Так нарешті воно й сталося.
Княгиня Ольга мовчала. Не хотіла, щоби Святослав узяв Малушу в жони — не по-християнськи мати кількох жон. А ще тому, що та угорка його чорнокоса народила йому вже сина. Сидить нині сама в теремі, замкнулась, нікого не пускає до себе і нічого нікому не каже. Та й що скаже? Муж її не християнин, поганин. Живе за своїми поконами й звичаями. Коли хоче лишитись київською княгинею, хай терпить усе, що втне її муж-князь, та пестить свого сина Ярополка — законного переємця Київської держави.
Святослав же був з Малушею недовго. Зманили його Свенельдич і Чуриня до себе. Перед самим Купайлом у Києві об'явився Ставро з Асмудом. Прийшли вони з далекої германської країни й привели отця Адальберта. Було в нього два десятки челядинів, багато повозів, коней, хрестів, ікон, лампад, кадильниць й усякого дрібного добра. Княгиня врочисто зустріла гостя, дала йому частину свого старого терема, а для челяді віддала новий терем Щербила. Той захланець хоч і вирвався з поруба, до свого обійстя не повернувся — заховався у Свенельдовому дворі. Боявся княгині, знав-бо свій гріх перед нею. Тепер запобігав ласки у Святослава: зрештою, час княгині минав.
Новий гість Києва швидко розібрався, хто і що бажає тут щось робити. Розселившись і відпочивши, почав скликати під свій хрест киян. Найперше, звісно, бояр, купців, варяжинів та рукомесників. Почав їх підводити під хресне цілування й називати новими іменами: Людовіками, Карлами, Фрідріхами, Оттонами... У Києві спочатку здивувались, потім почали тихо ворушитись ремісничі вулички. Як же інакше — з'явилась ніби якась нова нечиста сила, що хоче підбити під себе їхнє життя, висотати з них пам'ять про свій рід, відібрати багатства — і все те за якісь нові незнайомі імена незнайомої і далекої країни... Де ж наші волхви — хранителі свого народу та його покону? Де чародії й чарівниці, котрі вміють захищати свій рід, закони і звичаї від чужинецьких зайд? Задля чого княгиня покликала оцього латинина?..
Хрестили багатьох киян чорнорясі святителі Григорія, їм трохи втяли загребущі руки. А нині об'явився жвавий та прудкий герман, і вже, дивись, зникають Родослави, Володимири, Туряки, Кривчені, з'являються якісь чужаки, що тягнуть з них нитки їхнього життя і багатства задля чужої країни і возвеличення чужих володарів і чужих храмів.
І що воно таке — всяка нечисть підступом чи підлістю налазить на світлий град Київ, на тиху й мирну землю полянську, аби пригорнути багатства й тишу добрих хліборобів-слов'ян!.. Доки воно буде оце?
Першими кинулись до Адальберта варяжини. Але хреститись не захотіли. Щось їм також не до вподоби виявилось. Мовили, єпископ зажадав від них служби своєму королеві Оттону. Вони ж хотіли служити лише собі. Святослав же не пішов до Адальберта. Щербило також. Десь сидів у кутку, гриз свою душу образою на княгиню. Його, вірного їй воєводу, кинула до поруба. Хотіла згноїти живим!.. Тепер ще й двір його віддала чужакам... Забула, як він своїм мечем колись тримав її на київському столі!.. Скреготав зубами, ворушив щелепами. І сивів, сивів...
Ольга ж забула за Щербила. З подивом спостерігала жвавого Адальберта, через котрого хотіла зв'язати Київ з Германською країною. А він з усієї сили кинувся з хрестом до киян і намагався перетягнути їх до свого Бога. Про державні справи і не мислив розмовляти з нею. Про союз і мир Руси зі своїм королем не збирався й думати. А вона ж так сподівалась на цього посланця Оттона!..
З усіх боків обступали її клопоти. Мовили, що десь Святослав кохається з Малушею потай від неї. Цю таємницю знав увесь Київ, про неї гуділи всі торговища. Її думки кружляли найбільше навколо цієї витівки сина. Заспокоювала себе: зрештою, від цього нічого не міняється в Країні Руси. Святослав має законну жону з княжого роду, має уже й спадкоємця — сина Ярополка. Їй новий клопіт — треба охрестити дитя... Невістка не проти, а що кохається там з кимось — діло молоде. Нехай та бранка-рабиня дістане дрібку кохання від чужого їй мужа. Менше женихатись будуть оті боярчуки — Чуриня, Ставро та Свенельдич. А особливо Чуриня. Мабуть, мати його постійно напучувала, бо так упадав коло дівчини, що вже й княгині не соромився. Простоював під Малушиними вікнами, бувало, цілу ніч. Одного зимового ранку його знайшли її покоївки ледь живого. Насилу відтерли хлопця снігом. А Малуша тільки й думала за Святослава. Аж злягла, коли в нього народився синок... Нині таки домоглась кохання молодого князя...
Та ще гризла Ольжину гордість давня царгородська обада. Якби возносливий кесар тоді дав їй невістку — якусь царівну зі свого роду, не було б нині у неї клопотів зі Святославом. І хлопець, чує її серце, зачаїв у серці образу: його не визнали врівень з царським родом, вважали дикуном, нікчемою, варваром, збитошником, ненавченим дітваком, пісним слюнявцем, котрий не гідний стати поруч із царівною царгородською!.. Бо єсть нехрещений, яко скотина на стайні... Вона розуміла сина, і їй ще більше пекла та давня образа. Тому й прощала Святославу все. Тому так й сподівалася на приїзд єпископа Адальберта: мріяла з'єднати в союзі Країну Руси з Германським королівством супроти Ромеї. Оце й була б її найліпша відповідь гордому Царгороду.
Германський король Оттон на той час уже захопив Північну Італію, розгромив войовничих угрів. І, наперекір усім владикам світу, вінчався на трон своєї нової держави — Священної Римської імперії. До нього тепер горнулись польські князівства, Данія, Болгарія, Чехія... Країна Руси мала б також зв'язатись з ним і бути в спільниках і соуззі проти натиску Ромеї на Європу. О, як тоді закрутиться царгородський імператор на своєму золотому троні...