— Правду казав той чародій. Так воно і є...
— Тож виходить, що немає людській душі ніде тихого пристанища?
— На цій землі немає ніде, окрім віри. Укріпи нас у вірі, святая Богородице...— перехрестилась Ольга на ікону Богоматері.
Бояриня зітхнула. Вийшло зовсім не так, як вона думала. Не для каяття їхала ж сюди. Але ж і те, що трапилось,— це її велика перемога! Може, найбільша перемога в її гріховному житті. Перемога над собою... Звелась, ґречно вклонилась...
— Щось хотіла попросити, Гордино?
— Та вже потім якось... Я за сина...
— Кажи.
— Не знаю, чи уважиш.
— Кажи!
— Візьми його до свого двору. Мечником... чи до коней. Служитиме вірно тобі і твоїм синам.
— Бачиш, у мене немає своїх осторожників-мечників. Довкола варяжини бережуть мене. Варяжини і синів моїх пригорнули до себе.
— Мусиш мати своїх мечників, княгине.
— Ба, не виходить.
— Чуриня набере молодиків і прибуде сюди.
— Ні-ні, не треба. Скоро вже князь-муж повернеться.,,
— То що ж тобі сидіти в цій клітці?
— Треба ж якось жити.
— Але щоб жити, треба і боротись.
— Не знаю, Гордино. Я нікому не вірю. Тільки Богу. А ти колись зайди,. Поговоримо.,,
Бояриня Гордина випросталась, очі її по-молодому заіскрились. Її переповнювала радість мисливця: вона стояла над повергнутою величчю!..
Ольга усміхнулась: чи й справді бояриня приходила до неї за прощенням...
Не збагнути душі людини, яка знала найпотаємніші глибини владолюбської величі й падіння.
Бояриня Гордина мчала вихором лісовими дорогами до свого задеснянського краю. Летіла на крилах радости — і сама ще не знала, якої радости було в ній більше: чи від каяття і прощення гріхів, чи від усвідомлення княгининої неволі, яку берегли варязькі мечі. Та вже відчувала: час її ще не минув.
* * *
Гуляли дніпрові води, розгойдувались над Києвом білі оболоки, коли востаннє звів до них свої сліпі очі подільський тесля Гомін. Глянув на них сліпо — і подався в Урай. Проводжали його всі подоляни. Ніхто не плакав, тихо гомоніли між собою люди, згадували храми, які він ставив на землі. Жона його — Житяна — стояла поруч з його вистражданим тілом і подумки дякувала Небу, що муж її не знебувся у безвісті, а лишився жити красою своїх творінь. Під стінами соборної церкви святого Іллі й поховали його. Священик Григорій не дозволяв спочатку тут його ховати, бо не християнин. Але люди не послухали: викопали яму, врочисто опустили в неї на рушниках труну і насипали могилу.
Раптом на той горбик опустилась якась стариця. Обвішана торбами, у драній свиті й стоптаних постолах. Обхопила руками могилку й заголосила, високо, пронизливо. Хто вона, ся жебрачка? Звідки взялася тут?
Житяна нагнулась над нею:
— Звідки ти, сестро? Хто ти?
— Оляна я...
— Оляна... Чула про тебе від нього. Ходімо до хати.
— Дякую, сестро, не піду. У мене своя дорога.
— Як знаєш. Але пом'янути його душу не гріх.
Оляна звелась на ноги, засунула пасма сивого волосся за очіпок.
— Я щодня його поминаю... у нашому храмі...— хотіла додати щось інше. Та махнула рукою: хто збагне її слова... Хто знає, що лише згодом вона зрозуміла, що той храмець у лісовому її краю він поставив на для корівки й підсвинка, поставив від переповнености красою... А вона!.. Коли він пішов від них, тоді лише збагнула, що то був храм її кохання... Але сивогриві літа уже промчали повз неї... Оляна завдала на себе торби і пішла геть.
Степко запитав у матері:
— Хто ся жона?
— То перша дружина твого вітця.
— Я думав — перша ти! — здивовано звів золотисті брови. Мати говорить про це так спокійно і жалісливо. Ні розпачу, ні огуди. Мабуть, все для неї тепер було далеким, у минулім житті і вже не торкалось її серця.
— І... діти у нього були?
— Діти були тільки в Оляни — дві дочки.
— Куди ж пішла вона?
— У світ...— хто ж запитує жебраків про їхні дороги?
Степко з виучнями своїми витесали з дуба великий хрест. Упокоївся великий будівничий біля свого творіння.
Увечері мати йому сказала:
— Не дочекався вітець онуків. Мабуть, не дочекаюсь і я. Що скажеш на се?
Він знав, що мати хоче одружити його. Знайшла й невісту йому і зі сватами домовилась. Привела її в дім — гожа і ладна собою вдовиця, ковалиха Мальва. На голові мала тугий вінець коси. Тілом міцна, роботяща й путяща. Виховує пасинка свого, від мужа-коваля лишився хлопчик. Має добрий дім — великий, на підкліті. І в домі, і в дворі усе є. До Степка говорить без сором'язливости, але очима грає, аж рум'янцями щоки яскріють. Подобається їй Степко.
Та що йому на це? Опустить очі долу і чимскорше з хати. Тепер від матері зовсім спокою не стало. Що їй скажеш? Не оповідатиме ж їй про свою біду. А люди... Що люди? Їм теж не можна говорити. Бо осміють. Хоч іди з дому в пустельники!.. Але ж схола не пускає.
Одного дня Мальва застала його вдома самого.
— Скажи, се правда, що бають про тебе? — червоніючи до сліз, твердо запитала вона.
— Що бають, Мальво? — злякався Степко.
— Ну, що з княгинею у тебе... синок...
— Та що ти!
274
— Ага. Кажуть, ніби Гліб, старший.
— Ну хто таке придумав? — передавила йому горло тяжка образа. Ось вона коли вродила, Григорієва давня брехня!..
— Твої отроки в схолі теж знають про се.
— Отакої...— уже й зовсім розгубився.— І що, вони в цс вірять?
— Хто вірить, хто ні. А я не вірю, Степку,
— Спаси тебе Бог, Мальво!
— Кажеш, Бог. Ісус Христос? Я йому не хрещуся. Я тобі молюся, Степку.— Вона затулила долонями обличчя і заплакала.— Скажи: чому не мила я тобі? У мене женихів чимало. А я тебе уподобала. Що мені робити? Скажи...
Степко був розчавлений такою простою щирістю. На чесні слова мас чесно й відповідати...
— Мальво... Золота Мальво! Я не можу тобі сказати правди.
— Чому? Хіба це безчестя — відповісти правдою на правду?
— Не безчестя. Але... це страшна правда. Мальво. А люди... Різні вони, люди. Можуть насміятися з мене.
— Я не скажу нікому. Я не буду сміятись.
— Не будеш? Може, й так...— звівся з-за столу, відсунув убік пергамени й писала... Справді, Мальва не скаже нікому. Він буде з нею чесний.
— Мальво, цього ніхто не знає. Колись, ще в болгарській землі, мене настигла велика біда. Я дуже суперечив своєму навчителю, і він мене люто зненавидів. А я вірив у його розум і в чесність. І знову суперечив йому. Тоді він... відправив мене на каяття і смиріння до ченців, у монастир.