— На який саме зуб ви скаржитесь?
— Правий кутній, нижній… Здається, другий…
— Ідіть почекайте… Я вам нічого не обіцяю… Якщо поспішаєте, раджу звернутися до іншого лікаря…
— Я почекаю.
Вікно приймальні виходило на подвір'я, і посеред прибитого спекою газону він побачив липу, про яку щойно був подумав.
Далі, під досить високим муром біля напівзруйнованої оранжереї, купою лежав садовий реманент. На давно занедбаній клумбі ріс густий бур'ян.
За муром похмуро височів шести чи семиповерховий будинок. Це була його тильна сторона. Крізь відчинені вікна видніла білизна, розвішана на вірьовках.
Він сів і машинально поліз у кишеню, щоб дістати люльку. Потім передумав — йому не хотілося бентежити жінку з сумним поглядом. В тиші лунко цокав годинник. Він стояв у кутку у великому чорному футлярі. Стрілки показували двадцять хвилин на одинадцяту. Саме такий годинник прикрашав кабінет директора Сюрте. До дванадцятої треба було повернутися на роботу.
Він намагався ні про що більше не думати, не нагромаджувати нових гіпотез і, щоб якось згаяти час, почав уважно розглядати кімнату, надовго зупиняючись поглядом на каміні, круглому дзеркалі над ним, поцяткованому мушиними слідами, підставках для дров часів другої імперії, розрізнених кріслах. Це були гарні речі, хоча й дуже занехаяні, як і все в цьому будинкові, спорудженому, певно, років сто тому, набагато раніше, аніж його багатоповерхові сусіди.
Незабаром і він зникне. Можливо, через це ніхто й не хотів клопотатися, щоб його лагодити та фарбувати.
Відчувалося також, що в цьому домі не було ні жінки, ні дітей.
Двері праворуч були оббиті повстиною та чорною цератою, як це ще можна побачити у старих нотарів та в деяких установах. Звідти не чути було жодного звуку.
Взагалі в цьому будинку всевладно панувала тиша. Знадвору крізь зачинені вікна ледь-ледь долинало цвірінькання горобців, що примостилися на гілочках липи.
Там стояла спека. Тут відчувалася неприємна сира прохолода.
— Доктор просить пробачення, мадемуазель… Він прийме вас за кілька хвилин.
Це сказала секретарка. Жінка відповіла їй смиренним поглядом.
— Прошу вас, пане Мегре…
Вона відчинила оббиті двері, потім ще одні, зеленого кольору, що були за ними. Із тіні Мегре раптом потрапив на осоння.
За столом у стилі Луї-Філіппа сидів одягнутий у білий халат чоловік, тримаючи в руках щойно заповнену картку з ім'ям комісара.
Секретарка зникла. Поки лікар читав картку, Мегре встиг ступити кілька кроків.
— Сідайте…
Він дуже відрізнявся від того образу, що його створив собі комісар, розмовляючи з Марселем Ландріч Уявити його в підвалі клубу "Сто, ключів" серед "золотих молодиків", що танцювали під шалену джазову музику, було навіть важче, ніж дядька Ніколь.
Франсуа Мелан був рудий, рудий по-справжньому, вогняно-рудий — один із тих, кого у Франції змалку дражнять "Тікай — згориш". Коли він підвів голову, комісар побачив великі окуляри з товстими скельцями, за якими блищали пронизливо блакитні очі.
Він був дуже моложавий і, незважаючи на свої тридцять вісім років, міг би легко зійти за студента.
— Ваш зуб заболів несподівано?
Здавалося, він навіть не зауважив професії Мегре, і в його погляді не відбивалося жодної цікавості.
— Так, учора ввечері, коли я вже лягав спати…
— А раніше ви не помічали болю?.. Скажімо, протягом останніх тижнів?
— Ні. В мене загалом добрі зуби. За все життя я був у лікаря не більше трьох-чотирьох разів…
— Зараз подивимося….
Він підвівся, і Мегре зробив ще одне відкриття: Мелан був велетенського зросту, на цілу голову вищий за нього. Його не дуже свіжий, як і в секретарки, халат не закривав колін, і комісар помітив, що штани давно не бачили праски.
Посеред кімнати стояло операційне крісло, над яким вилискував круглий диск лампи. Поруч, ближче до вікна, на вузькому столику в ряд лежали інструменти.
На якусь мить Мегре завагався, потім сів. Припасувавши підпорну для голови, лікар застелив її чистою серветкою і натиском ноги на педаль заходився піднімати крісло.
Все відбувалося як звичайно, і подібну сцену, подібні рухи можна було б спостерігати в ту мить у сотень інших паризьких дантистів.
— Відхиліть голову… Добре… Відкрийте рота…
Тут було вже не так тихо, як у приймальні. Кабінет лікаря виходив на вулицю. Крізь тюлеві фіранки бовванів кремовий фасад будинку навпроти. Його вікна були відчинені, і Мегре бачив, як на кухні першого поверху поралась якась жінка.
Крізь глухий гомін вулиці іноді пробивалися інші, гостріші звуки — скрегіт гальм автомобіля, виття клаксона.
Обпаливши на спиртівці дзеркальце, Мелан взяв ще якийсь довгий блискучий інструмент і спокійно промовив:
— Ширше, будь ласка…
Він нахилився, так що його обличчя опинилося поруч із комісаровим, і немов у велику лупу Мегре побачив червонувату масну пористу шкіру, де-не-де поцятковану ластовинням.
Лікар мовчав. Відколи комісар зайшов до його кабінету, Мелан промовив лиш мінімум слів. Рухався він незграбно і невпевнено, як дуже боязка людина.
Холодним гострим інструментом рудий лікар почав торкатися комісарових зубів.
— Ви щось відчуваєте?
— Ні… — спробував вимовити Мегре з роззявленим ротом.
— А тепер?
— Ні…
— А тут?
Мегре нічого не відчував, бо справді зуби в нього ніколи не боліли. Поклавши свій інструмент, лікар узяв зі столу невеличкий молоток.
— Вам болить?
— Просто неприємно…
— Але гострого болю немає?
Комісар раптом упіймав себе на думці, що здивувала його самого, — в жодному разі не треба погоджуватися на укол. Він боявся. Так, він справді відчував страх, нехай невиразний і прихований, але тим не менш цілком реальний. Він напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову, з широко роззявленим ротом, безпорадний, майже як полонений.
Чого він зайшов до цього будинку? Тому, що шукав людину, яка підступно напала на нього. Над ним тяжіла фраза, що її колись промовив Пардон:
— Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця, по-справжньому злого… Викінченого лиходія!
Він марно перебирав у пам'яті десятки імен, намагаючись знайти того, кому було б потрібно скомпрометувати його, усунути зі свого шляху і кому було б водночас під силу вигадати і здійснити такий хитромудрий план, використовуючи як інструмент дівчину з порядної родини.