Сані це дуже сподобалося. Про банани.
Вона виклала в шафу всі наші речі і попросила налити їй ще.
— Я знаю‚ — сказав я. — Тебе схвилювали оті дурні балачки.
— Які?
— Про свіжу свинячу кров.
— Дурниці‚ — сказала вона. — Я сама люблю м’ясо. Риба — це чудово. Але нам з тобою не обійтися без м’яса‚ бо ми таки повмираємо.
— Завтра неділя. Поїдемо в містечко на базар‚ купимо свинини й попросимо Камілу‚ щоб нам щось приготувала.
— Ми самі зробимо шашлики‚ — сказала Сана. — А в Каміли тільки попросимо емальовану каструлю.
— Ми самі зробимо шашлики‚ — повторив я. — А поки що перейдемо до раків.
— Я раків не їм. Ми з Кіті їстимемо банани.
— У цьому ти солідарна з Камілою.
— У чому? — спитала вона.
— Каміла теж не їсть раків.
Сана змінилася на обличчі.
— Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса дуже багато знає.
Кіті подивилася на мене ще з більшим здивуванням і з певною мірою осуду.
— Ми цього гульвісу зараз замучимо‚ — сказала Сана‚ стромляючи в рот обчищений банан. — Правда ж‚ Кіті? Ми його раки зараз викинемо за вікно‚ нехай пливуть собі далі. У цього гульвіси вже сперма пахне раками‚ тобі не здається‚ Кіті? Зараз ми це перевіримо.
Сана рішуче рушила до мене‚ а я дивився на нещасну Кіті‚ в якої очка від здивування от от мали вискочити з орбіт.
Згодом я часто згадував саме ось цей момент‚ коли Кіті вперше для мене стала живою. Віднині вона ловитиме найменший порух нашого настрою‚ і це відбиватиметься на її милому личку‚ хоч вираз безмежного здивування переважатиме завжди.
Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не збирається спати ще довго і тільки вдає‚ що не зважає на наші любощі; мені здалося було‚ що вона вже дрімає‚ та даю голову на відсіч‚ що її вуха витяглися‚ як у чебурахи‚ коли Сана провела своїми білими тонкими пальцями по моїй щоці — отак‚ тильним боком пальців‚ бо я відчув її гладенькі‚ мов крильця хрущів‚ нігті‚ — й сказала:
— Біжи поголися.
Я зайшов у ванну‚ напінив лице і став голитися поволі‚ бо чомусь думав‚ що ось ось сюди зайде Сана. Проте вона не зайшла.
Повернувшись у кімнату‚ я побачив‚ що вона так само лежить горілиць‚ тільки із заплющеними очима.
— Вже? — спитала вона.
— Так.
— А тепер поголи мене.
І по хвилі додала:
— Вже літо.
Я ледве її не порізав‚ коли Сана зненацька крикнула:
— Кіті‚ ану відвернися‚ паршивка ти мала! Я й так багато тобі дозволяю. — Потім мовила ніжно: — Розумієш‚ маленька‚ це особливий ритуал двох. Ти мені вибач‚ але до цього не можна підпускати нікого. Це‚ Кіті‚ великі чари‚ після цього люди ніколи не залишать одне одного.
Потім я запитав:
— А чим побризкати?
Я запитав щиро‚ бо справді не знав‚ чим довершити такий ритуал — чи своїм чоловічим дезом‚ чи її французькими "Climat".
— Собою‚ — сказала вона. І раптом підвелася‚ ступила до вікна‚ розчинила його навстіж‚ а тоді стала на підвіконня і‚ повертаючись обличчям до мене‚ випросталася на повен зріст у чорній проймі.
Я не знаю‚ яким у ту мить було обличчя Кіті‚ але мене пронизав такий страх‚ що я боявся дихнути.
Вона стояла над прірвою.
— Сано‚ — я молитовно склав руки. — Іди до мене. Благаю.
Сано…
Вона дивилась на мене з якогось небесного світу. Потім таки легко скочила на килим‚ і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито‚ як звір‚ і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки‚ ніби хотів з’їсти Санині крила‚ на які вона так необачно покладалася‚ ступивши на край безодні. Я вгамувався тільки тоді‚ коли відчув її конвульсивні здригання‚ і втопив своє обличчя між тими крилами.
Вони були такі безпомічні‚ що хотілось їх ніжити безкінечно‚ спокутуючи вину хижого звіра.
Я здивувався‚ коли почув її задоволений голос:
— Кіті‚ ну як ми провчили цього гульвісу? Ти бачила?
Та цей голос був зовсім інакшим‚ коли вона повернулась до мене обличчям:
— Ніколи не кажи мені про своїх жінок‚ чуєш? Якщо ти коли небудь мене покинеш‚ я це зроблю.
6
Вранці ми поїхали на базар‚ що вже пах ранніми полуницями (там я ще раз переконався в тісноті цього світу‚ бо за прилавком у м’ясному ряду побачив відмінника народної освіти і щонайменше тричі героя соціалістичної праці Олену Йосипівну Підконюшу)‚ накупили всякої всячини‚ потім я запитав у Сани:
— А що ми візьмемо для нашої маленької Кіті‚ га? Наша маленька Кіті‚ мабуть‚ любить полунички?
— Дуже‚ — сказала вона. — Причому з вершками.
Коли ми поверталися до мотелю‚ я знайшов чудовий привід реабілітуватися перед Саною і сказав‚ що навіть каструлю не позичатимемо в Каміли‚ адже ми ще не провідували мого найліпшого тутешнього приятеля‚ який живе ось тут‚ по дорозі‚ у Некричах.
Григорій Іванович був удома ("Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність…"), я познайомив його із Саною‚ він запитав‚ чи це не дружина часом‚ а я сказав‚ що дружина‚ звичайно‚ недавно побралися‚ оце ж і заїхали до вас‚ Григорію Івановичу‚ відзначити цю подію. Поки замочувалося м’ясо‚ я ще вистругав шампури із сирих дубців‚ розіклав на подвір’ї багаття‚ напалив жару‚ а пізніше‚ коли вже подвір’ям стелився запашний димок‚ змішаний з ароматом підпеченої свіжини‚ Григорій Іванович раптом сказав: "Я вас‚ Оксано‚ знаю давно‚ — сказав цей золотий дідок‚ хитро поглядаючи на неї. — А знаю я вас тому‚ що мені чоловік ваш давно про вас розказував". Я зумівся на цього чудного дідка‚ бо ніколи йому не казав про Сану ні слова‚ але хай буде так‚ хай буде так‚ усміхався я до неї‚ усміхався до дідка й до синього неба‚ якого вже не бачив хтозна скільки‚ я ледь ледь пам’ятав це небо‚ де колись у моєму дитинстві кричали невідомі мені птахи, де стояла моя бабуся в синій кофтині у білий горошок, де стояли мої батько мати, що так рано пішли з цього світу в те царство небесне, де плачуть, і плачуть, і плачуть пташки з мого раю дитинства, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як мама мені подає пучечок суниць, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як моя бабуся копає копає копає копає копає картоплю, вона сто років проходила в одній кофтині і сто років лише копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки і лежачи, падаючи з ніг біля тієї картоплі, щоб потім, викопавши, знову загорнути її в землю — і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, щоб знов зарити її у землю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу, не знаючи, що на цьому світі є море, мартіні й Париж, а тому я звинувачую тебе, світе, замовкни, високий суде, тепер моя черга звинувачувати і я звинувачую тебе, жорстокий світе, хоч ти до мене глухий, ти зумисне зробив мою мову мертвою, аби не чути цього, та я волаю j’accuse[32] — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз! — за те, що ти придумав оцю картоплю, за те, що я перекинув догори дном усі магазини в Парижі, поки знайшов собі синю теніску в білий горошок, за те, що ти зробив мертвим грабаром мову бранців картоплі, — я звинувачую! — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз, але запам’ятай, світе: коли я постану із праху, то поведу тебе за собою.