— Авжеж виканюче! бо як почне чіплятись та нарікати на свою лиху долю, то ченці мусять дати хоч по десятків два карбованців, аби тільки витурлити її з покоїв, — сказала Мокрієвська. — Ой в'їдлива ж та настирлива вона!
— Невже ж таки ви з дідичів? — спитала Галецька в проворної старчихи, не ймучи їй віри.
— З дідичів. Я добре знаю, що й ви не проста старчиха. Я зараз-таки дізналась за це, як тільки кинула на вас оком. Я людина досвідна, бувала в бувальцях, — говорила Мокрієвська.
Галецька спустила очі додолу й засоромилась.
— Та признайтесь, хто ви така! Ми нікому не скажемо. Ото стоїть попліч з вами мій давній знайомий. Він ззамолоду був "чиновником" в "губернському правленії" й має свій дім, хоч і невеликий. Тутечки між каліччю та жебраками є всякого народу. Тут неначе товар в мішаній череді: є й овечки та телята, є й свині, є й оліндерки, є й колишні баскі коні, — офіцери. Є всього потроху, — говорила говорюча Мокрієвська.
— Он дивіться, Лукіє Наркисівно! знов з'явилась ота проява, дячиха з Боярки, а ондечки стоїть недоук попович, що тинявсь по монастирях, був слимаком та розпивсь, розледащів і пошився в босяки, — говорив старець.
— А ондечки знов вигулькнув отой офіцер, ледащо, що жебрає на Хрещатику, напнувши якийсь латаний офіцерський мундир. Це з тих поручиків-пройдисвітів, що просять та приказують: дайте безталанному каліці, жінка в мене удова й семеро діток в колисці в сповитку. Є тутечки багато й безталанних удовиць з панків та сільських матушок, що через злидні пошились у прохачки, — говорила лепетлива Мокрієвська.
Галецька важко зітхнула й задумалась. Вона вже не гаразд чула, що говорила їй лепетлива Мокрієвська. Сум найшов на неї несподівано й неначе важким гнітом нагнітив її душу. Вона несамохіть пригадала свою минувшість. Перед нею ніби майнули давні кращі часи її життя, коли вона була молода й гарна, коли вона жила ще в свого батька майора; пригадала, як вона йшла до вінця з своїм покійником, вся в білому убранні, в білому вінку, весела та щаслива, з серцем, повним кохання, надії на свою долю, на свій талан. Вона неначе побачила веселий натовп гостей, повбираних панків та молодих офіцерів у блискучих еполетах, її думки перелетіли в минувші часи, вернулись додому, до свого батька. І вона неначе бачила його, бачила ніби на свої очі свою стареньку матір…
"Що б вони сказали, якби тепер були живі й побачили, де це опинилась їх кохана дочка, між старцями та якимись гультяями-прохачами, з торбою на спині, в якомусь латаному дранті на плечах".
Галецька зирнула на довгі рядки старців та калік на сходах, де стояли сліпці, знявши сухі руки до бога, де червоніли кукси, блимали більмами видроокі. Усі вони просили милостині такими жалібними голосами, неначе тонули в безодню, потопали й благали вирятувати їх і спасти од наглої смерті.
"І я тону вже в якусь безодню. І я гину, як і ті безприхильні каліки, от-от загину… і не зважусь навіть заголосити, як вони голосять, мушу мовчки страждати й терпіти".
І бідна Галецька заплакала й крадькома втерла сльози, щоб часом не виявити себе перед нахабними прохачами, що стояли побіч неї й допитувались у неї правди, ще й з нахабністю й без сорому чванились своїм гультяйством.
В галереї вже порідшало. Де-не-де плентались по сходах купки сільських бабок та молодиць, а потім і ті останні купки перейшли. Старці й усякі прохачі й каліки почали розходитись з галереї. Безногі каліки на двох куксах та з милицями попід обома пахвами з великою напругою лізли вгору по східцях, обпираючись наперемінку милицями об східці. Галецька й собі рушила з місця й подибала по сходах. Разом з нею пішла й Мокрієвська з своїм знайомим старцем.
— Одже ж вам накидали бубликів та скибок трохи не повну торбу, більше, ніж мені. Мабуть, ви в сорочці родились, що вам так спосудилось отут сьогодні, — сказала весела Мокрієвська з жартами.
— Ой, не доведи, господи, нікому родитись у такій сорочці, як оце мені доля судила, — знехотя обізвалась Галецька, простуючи через лаврський цвинтар.
— Ходім та станемо під великою церквою, — там ще не одійшла пізня служба. Може, перепаде нам в жменю якась там копійка, — сказав тихий старець до Галецької.
Вони приступили до дверей великої церкви. Але там коло самісіньких дверей вже стовбичили дідугани та чолов'яги з синіми пиками й показували їм з-під торбів дулі. А як нікого не було коло дверей, то вони сукали їм дулі сливе під самісінький ніс. Галецька і Мокрієвська мусили стати аж скраю.
— За цими гультіпаками нігде не похопишся, — промовила Мокрієвська, — скрізь поспихають тебе з перших рядків кресел та й випхнуть на оцю гальорку; ну та й запопадні та спішні каторжні дідугани! — сказала пошепки Мокрієвська до старця-сусіда.
Постояли вони ще з годину, доки скінчилась пізня одправа, й вийшли через святу браму на вулицю. Старець попрощавсь з Галецькою, подав їй руку на прощання. взяв звощика й покатав додому. Галецька тихою ходою попрямувала додому, але Мокрієвська пішла з нею й причепилась до неї реп'яхом.
— Та скажіть-бо, хто ви такі? Мені дуже цікаво знати, з яких ви, — чіплялась Мокрієвська.
— А хто ж я? Старчиха; та й годі! — знехотя обізвалась Галецька.
— Ой, ні-ні! Зроду-звіку не пойму віри. Ви, певно, з таких, як і я. Еге, так?
— Де там з таких? Де вже мені до вас! Я міщанка з Подола, Майбородиха на прізвище, — сказала Галецька, щоб одбрехатись од настирливої старчихи.
— От і вбрехались по самісіньку шию, — сказала Мокрієвська й зареготалась так весело, що одляски, певно, дійшли аж до Лаври. — Я Майбородиху знаю, бо вона ще недавнечко тинялась отут-таки з торбами, а це вже десь зслизла: певно, померла. Ви з таких, як і я. По очах та по виду ще коло Печер я дізналась, що ви не з простих прохачок. Ви людина освічена. Це зараз запримітиш навіть під отим латаним дрантям, що ви поначіплювали на себе. Ну, це звичайна наша ліврея на цей час. Але хто то під цією прохацькою лівреєю приховується? Ми оце в машкараді. Хто ти, гарна машкаро? — спитаю я.
— Хто ж приховується? Старчиха нужденна та безприхильна.
— Не брешіть-бо! Мені не піддурите. Я бувала в бувальцях, і людина аж по шию досвідна. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся, кажуть у приказці. Та кажіть вже по щирості! Еге, ви промантачили своє добро так, як і я, та й пішли в старці?