"А я ж то старцева дочка… Помре панотець, я зостанусь сама, як билина в полі. Що тоді мені доведеться діяти? що почать? Як жити й вік вікувать?"
І молоденька Уляся одразу ніби замерла на одному місці.
Думки про свою прийдешню долю вперше на віку заворушились в її молоденькій голові, неначе вона заглянула в якусь темну безодню, де не видко було й дна. Перед нею наче сизіла якась далечінь, де око сягає без краю й не досягає до краю.
— От ви й задумались, — обізвалась Галецька, — і я вгадаю — чого. Ви ще молоденькі і вам ще не час задумуваться над людським життям. Ваша доля ще повсякчас сміється до вас, і, дай боже, щоб вона сміялась до вас і довіку!
— Ви зросли в кращій обставі і, певно, при більших засобах, та от і довелось вам хліба просити. А я ж то? — сказала Уляся і знов якось ущухла, зщулилась і головку похилила.
— Не задумуйсь, дочко, заздалегідь! Тобі саме гулять та співати, та танець виводить, а не думи думать. Я вже передніше передумав їх за тебе. Недурно ж нас продражнили кмітами, — сказав Кміта, допиваючи чай.
Проз вікна майнула чиясь постать, висока на зріст та тонка, як очеретина, вся в чорному.
— Ой, лишечко! Це ж Мокрієвська сурганиться, певно, до нас! — сказала Уляся й скривилась.
— Це вона! Я встиг придивитись до неї й впізнав. Чого це вона сподобила нас своїми такими ранніми одвідинами? — сказав Кміта.
— Гм! Я трохи догадуюсь чого: в нас на шибці наліплена записка, що одна кімнатка наймається, — тихо обізвалась Уляся. — А я оце чула од сусіди, що її хазяйка проганяє з квартири, бо з нею хазяйці морока, та ще неабияка.
— Оце ж вона буде намагатись до нас на квартиру. Але я зроду-звіку не прийму її до себе! Ольго Семенівно! кажіть, будьте ласкаві, що ви вже зайняли ту порожню кімнатку, — просив Кміта.
Галецька змовчала. Їй ніяково було микатись в чужу справу та ще й казать неправду.
— Я скажу, що квартиру замовила моя тітка, — обізвалась Уляся. — Треба якось од неї одбріхуватись, бо це ж така причепа, що й сказати не можна. Матимемо з нею багато мороки та неприємності.
— Як жила вона в своєї тітки, — сказав Кміта, — то було викраде в неї ключі та й повипиває горілку з пляшок, де запірве. А як тітка почала ховати ключі, то вона вештається по кімнатах та де налапає пляшечку з одеколоном або з якимись духами, то й те повипиває. Її теперішня господиня жалілась мені, що в хаті од неї невидержка нікому. Оце десь тиняється по шинках, нап'ється, прийде додому пізно та й співає або кричить та галасує, мов навіжена, а далі часом плаче й голосить. А як вшелепається п'яна до хазяйки, то вже її трудно й з хати випровадить. Щось белькоче, регочеться, бо дуже весела на вдачу, хоче, щоб з нею сиділи та балакали, та її розважали. А потім просе горілки аж плаче, аж в руки цілує. Вже й північ мине, а вона все сидить та теревені точить. Тоді господиня візьме та й піддуре її: вдягається, буцім би то йде в гості або кудись по ділу, вимане її з хати та й запроваде в її покоїк.
— Але, кажуть, що вона дуже добра людина. Казала мені та хазяйка, що коли Мокрієвська твереза, то кращої людини трудно й пошукати, — сказала Уляся, а тим часом Мокрієвська перейшла двір і увійшла в присінок.
Рипнули двері й раптом одчинились, неначе їх рвонуло вітром, — і Мокрієвська одразу опинилась серед світлиці, неначе за нею хтось гнавсь на вулиці, а вона втікала й прожогом вскочила в світлицю.
— Добридень вам! З неділею будьте здорові! Певно, жива чиясь теща, тільки не моя, що я оце потрапила саме на чай. Налийте, серце Улясю, стаканчик хоч з вимочків, коли вже чай перестояв та прохолов. Наквокталась оце я під монастирями так, що в мене аж в пельці посохло, — теревенила Мокрієвська, подаючи руку Кміті та Улясі.
— Ольга Семенівна Галецька, капітанша! а це Лукія Наркисівна Мокрієвська, — сказала Уляся, рекомендуючи.
Мокрієвська зирнула на Галецьку, почала придивлятись до неї й неначе впізнавала та щось пригадувала собі. Галецька встала й подала їй руку. Бідній Галецькій було сором, що на їй стара латана спідниця. Вона миттю оступилась за стіл і сіла, щоб сховати те дрантя од цікавих очей Мокрієвської. Але в кмітливої Мокрієвської були надто гострі очки і вже примітили ті латки. Ці латки навели Мокрієвську на здогад, що вона вже десь бачила Галецьку.
Якби Галецька стріла на вулиці цю гостю, вона б зроду не впізнала її. Така вона була несхожа на ту жовту горбату загнибіду, що силою тягла її вчора в шинк. Серед світлички стояла височенька панія, тонка, рівна станом, ще гарна з лиця, з розкішними товстими чорними кісми, з чорними, наче намальованими бровами та пишними блискучими карими очима. Ворушкі очі блискали й миготіли; віка раз у раз кліпали. Але жовтуватий матовий вид, блідуваті, аж смажні уста наводили на думку, що ця людина або довго нездужала й тільки що встала з постелі, або має в собі якусь задавнену слабість, невигойну й смертельну. Мокрієвська придивилась до Галецької й впізнала її. Вона перестала лепетать й сіла на стілець. З Кмітою вона поводилась без церемонії, як з простим міщанином, але поважний вид в Галецької, її міна, її погляд, манери одразу кинулись в очі жвавій Мокрієвській. Мокрієвська на хвилину й сама стала якось ніби поважніша. Вона несамохіть пригадала, з якою нахабністю вчора чіплялась до Галецької біля шинку, і їй стало ніяково перед цією поважною людиною.
— Ви, Ольго Семенівно, вибачайте мені, що я вчора чіплялась до вас реп'яхом. Мені тепер, господи, як сором! Але я… Ет! Про себе мені нема чого й казати. Я людина вже пропаща навіки. Ви мені не подивуйте.
— Чого ж таки ви пропащі навіки? От і мені випало начепити торби та простягать руку під монастирями. Але я певна, що коли напитаю собі будлі-яку службу, то зараз і торби поскидаю. А тепер горенько мені! Нема чим навіть живитись, щоб животіти, а "поживку й черв'як шукає", як приказують в примовці, — сказала Галецька.
— Ви що інше, а я що інше. Я вже, певно, ні до чого не придатна, — сказала Мокрієвська, похапцем хлепчучи простиглий чай та запихаючи рот паляницею.
— Не впадайте в тугу та в одчай! — обізвалась Уляся. — З таким тужливим поглядом на себе й справді можна собі притужить лихо, як притужують молодиці померших чоловіків, коли цьому правда.