Кіт, який гуляв сам по собі
Нашорошуйте вушка і слухайте уважно; то відбувалося… то сталось… словом, то трапилося, мої любі, коли свійські тварини були ще дикими. Собака був диким, кінь був диким, корова була дикою, вівця була дикою, свиня була дикою, і вони самотньо — дикі-предикі, наскільки це тільки можливо, — блукали дикою місцевістю, вкритою вологими незайманими лісами. Та найдикішим серед диких звірів був кіт, який гуляв сам по собі й бродив де заманеться.
Чоловік, звичайно, також був диким, справжнісіньким первісним дикуном. І нізащо б йому не одомашнитися, якби не зустріч із жінкою. Та досить швидко дала зрозуміти, що її зовсім не приваблює звичний для нього дикий спосіб життя. Тому вона хутко підшукала пристойну суху печеру, здатну замінити купи вологого листя, на яких доводилося ночувати досі; посипала долівку чистим піском, розвела углибині нової оселі чудове багаття, завісила вхід висушеною шкурою дикого коня, хвостом донизу, і сказала:
— Витирай-но, любий, ноги, заходячи, бо тепер у нас буде власне господарство.
Цього вечора, любі мої, вони їли смажену на жаринах печеню з дикого барана, приправлену диким часником та диким перцем; дику качку, начинену диким рисом і здобрену насінням дикого пажитника й диким коріандром[96]; висмоктували кістковий мозок із кісток диких биків і ласували дикими вишнями й дикими гренаділами[97]. Опісля чоловік, неймовірно щасливий, захропів біля кострища, жінка ж сіла розчісувати своє волосся. Згодом вона узяла велику масну баранячу лопатку й почала пильно вдивлятись у химерні розводи на ній. А трохи пізніше хазяйка печери підкинула хмизу в багаття і заходилася ворожити, виспівуючи першу чаклунську пісню у світі.
Десь о тій порі зібралися всі дикі тварини разом на краю вологого дикого лісу, звідки мали змогу з тривогою спостерігати за мерехтливими відблисками вогню, дивуючись, що воно могло б означати.
Нараз дикий кінь ударив копитом об землю і гучно форкнув:
— О мої друзі, о мої недруги! Навіщо чоловік та жінка запалили цей яскравий вогонь у цій великій печері? Яка небезпека криється в тому для нас?
У свою чергу дикий собака задер носа, винюхуючи аромат смаженої баранини, і сказав:
— Я схожу дізнаюсь, а потім розповім; пахне принаймні смачно. Коте, гайда зі мною!
— Е, ні, дзуськи, — ліниво зронив той. — Я кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Чого б це раптом іти з тобою?
— Ну, відтепер ми більше не товариші, — рішуче заявив пес і потрусив у бік печери.
Та не встиг пес одійти далеко, як кіт буркнув сам до себе:
— Я ж броджу де заманеться, то чому б, власне, й мені не піти глянути, а коли повертатися — сам вирішу.
Тож він обережно, дуже обережно, прокрався за собакою та сховавсь поблизу, аби все було чутно.
Між тим пес відгорнув писком завісу і став удихати чудовий запах смаженини. Жінка, чаклуючи над баранячою лопаткою, почула шерех за спиною.
— Ось і перша звірина з дикого лісу, — усміхнулась вона. — Чого тобі треба?
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — пролунало у відповідь, — що це так смачно пахне в дикому лісі?
Тоді жінка взяла кістку й кинула її собаці:
— На, покуштуй.
Пес умить згриз гостинця, який здався йому найсмачнішим з усього того, що потрапляло на зуб раніше.
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — стікаючи слиною, видушив він із себе, — дай мені ще.
— Допомагай, дика звірино з дикого лісу, моєму чоловікові полювати вдень і стережи цю печеру вночі, — запропонувала жінка. — За це я даватиму тобі скільки завгодно кісточок.
— Овва! — вразився кіт, слухаючи їхню розмову. — Ця жінка доволі мудра, та все ж не розумніша за мене.
Дикий собака вповз усередину й поклав свою голову на жінчині коліна:
— О мій друже, дружино мого друга, я допомагатиму твоєму чоловікові полювати вдень, а вночі стерегтиму вашу печеру.
— Леле, який бевзь[98] цей пес, — пхекнув кіт і, гонорово виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.
Прокинувшись, чоловік вражено спитав:
— Що тут робить дикий собака?
— Однині це не дикий собака, а перший друг, — пояснила жінка, — й завжди ним залишатиметься. Візьми його з собою, коли підеш на полювання.
Назавтра під вечір жінка нарізала на заливних луках величезний оберемок свіжої зеленої трави і висушила її біля вогню. Невдовзі довкола попливли духмяні пахощі щойно скошеного сіна. Сама ж господиня сіла біля входу в печеру, сплела з кінської шкури недоуздок[99] і знову почала вдивлятись у баранячу лопатку, виспівуючи другу чаклунську пісню у світі.
А в дикому лісі диких тварин неабияк турбувала доля дикого пса. Зрештою дикий кінь ударив копитом об землю зі словами:
— Я піду дізнаюся, чому це дикий собака не вертається. Коте, гайда зі мною!
— Е, ні, дзуськи, — солодко позіхнув той. — Я кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Чого б це раптом іти з тобою?
А втім він обережно, надзвичайно обережно, прокрався до гроту і сховався поблизу, аби все було чутно.
Вловивши ходу дикого коня, який вряди-годи спотикався через довгу гриву, жінка усміхнулася:
— Ось і друга дика звірина з дикого лісу. Чого тобі треба?
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — пролунало у відповідь, — негайно признавайся, де дикий собака?
Розсміялася вголос хазяйка печери й, заглядаючи в баранячу лопатку, припустила:
— Не по дикого пса прийшла ти, дика звірино з дикого лісу, а заради цієї божественної трави.
І дикий кінь, поволі ступаючи вперед і спотикаючись через довгу гриву, збентежено зітхнув:
— Твоя правда; дозволь її скуштувати.
— Нахили голову, дика звірино з дикого лісу, й носи те, що я тобі дам, — запропонувала жінка. — Натомість тричі на день ти їстимеш цю чудову траву.
— Вона таки справді розумниця, — визнав кіт, слухаючи їхню бесіду, — та все ж їй далеко до мене.
Кінь покірно схилив голову, приймаючи недоуздок, а відтак дихнув на ноги жінки і сказав:
— О моя господине, дружино мого господаря, я буду твоїм слугою за цю чудову траву.
— Цей не кращий, — презирливо мовив кіт і, незалежно виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.