— Треба швидше сказати дідові, що живе в блакитній хатці,— заговорила липа,— він уже давно живе тут. Він ще тоді був з довгою бородою, коли я вперше визирнула з землі, а тепер його борода дістає аж до полуничок у траві. Він, звичайно, все знає, але я не можу простягти до нього своїх віт, щоб сказати.
— Він мій приятель,— засміявся вітер.— Я зірву лист з кислички і понесу до нього.
І вітер підхопив зелений лист і полетів з ним так швидко, що враз усі дерева повернули за ним гілки в один бік.
— Ш-ш-ш! Я спішу! Не заважайте! — шумів вітер по дорозі, бо він завжди любив пошуміти і до діла, і без діла.— Я спішу! Я спішу!
Блакитна хатка стояла на краю лісу. Там жив старий-старий дідусь, що доглядав ліс і невеличкий садок коло своєї хатки. Він так добре знав усіх у лісі, що навіть міг з ким завгодно розмовляти. От і зараз сидів на призьбі і розмовляв з бджолами по-бджолиному, з жуками — по-жучиному, з мурашками — по-мурашиному.
Розказували йому, як день провели, казали, що спокійно все в лісі, що всі щасливі.
— Ні, ні, діду! — раптом налетів вітер.— Не все спокійно, не всі щасливі.
І вітер розповів, як виросла в лісі кисличка, як прилетіла пташка і наговорила про якісь там яблучка і як тепер через ті яблучка кисличка плаче. Замислився добрий дідусь. Не любив він, щоб у його лісі хтось плакав.
— Добре,— сказав він,— я щось надумаю.
І вітер швидко полетів заспокоїти кисличку.
Ходив дід по лісі, ходив та думав. Що йому й справді зробити з кисличкою? Питав він усіх пташок, де ростуть солодкі яблучка. Та далеко це було, не дійшов би старий.
Так і літо минуло, і вже поповзла до діда всяка комашня та дрібні тваринки прощатися з ним на зиму.
Пташки, відлітаючи, зупинялися над хатою, щоб на прощання погомоніти з дідом. Цього року він наказував кожній пташці:
— Принеси мені з теплих країв гілочку з солодкої яблуні, подивлюсь, які там яблуні.
І пташки кивали голівками і обіцяли.
Останнім пролетів сивий птах. Йому було вже багато-багато років, і він подумав, що; напевне, це вже востаннє летить він у таку далеку подорож. Він летів, і два внуки — веселі птахи з молодими, міцними крилами — підтримували його.
— А, старий! — закричав йому дід з блакитної хатки.— І ти летиш! Сидів би зі мною на печі — було б тобі і тут тепло.
— Ні,— усміхнувся старий птах,— я чув, що ти наказував малим, та тільки я знаю найкраще в світі чарівне дерево, що росте в сонячній країні. Я сам принесу тобі гілочку з нього.
Відлетіли птахи. Стало холодно. І хоч кисличка тепер мало відрізнялася від інших дерев, бо всі стояли без листя, але навіть черв'яки, проповзаючи повз неї, казали:
— А, це та гірка кислиця!
І вона шепотіла:
— Хоч би мені замерзнути!
І навіть дятел і липа мовчали. Бо що могли вони сказати на цю гірку правду?
Але це почув дідусь, що ходив по лісі, оглядаючи, як влаштувалися всі на зиму. Йому дуже шкода стало кислички.
— Я візьму тебе до себе,— сказав він.— У мене тобі буде тепло і хороше.
Він викопав її з корінням, переніс у свій садок, посадив у пухку землю. Мов маленьку дитинку, укрив її стовбур знизу, щоб не замерзла, і говорив тихо-тихо. Це тільки старі вміють так тихо ворушити губами:
— Спи, кисличко! Хай тобі добре буде!
І кисличка заснула. Коли погано, здавалось їй, краще вже спати і ні про що не думати.
А весною пташки прилетіли.
— Добридень, дідусю! — закричала перша.
— Добридень, мала! — закивав головою дідусь.— А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я так поспішала!.. Я забула, не сердься на мене.
— Здрастуй, дідусю! — закричала друга пташка.
— Здрастуй, мала! — закивав головою дідусь.— А гілочку принесла?
— Ой дідусю! Я шукала, шукала такої гілочки, та не знайшла. Не сердься на мене!
— Привіт, дідусю! — закричала третя пташка.
— Привіт, мала! — закивав головою дідусь.— А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я несла гілочку, та повіяв чужий вітер на морі і я впустила її. Не сердься на мене!
І так летіло багато пташок, але ніхто не приніс гілочки: та забула, та не знайшла, та загубила. Але вони були такі щасливі, побачивши рідні ліси, що, хоч дідусеві було сумно, він не міг на них сердитися.
Раптом він помітив: два дужі молоді птахи несуть у своїх дзьобах по гілочці. І хоч побачив старий гілочки, та не стало йому весело.
— А де ж ваш дід? Чому не донесли ви його до мене? — спитав він зажурено.
— Він летів уже назад,— сказали птахи,— він сам хотів віддати тобі гілочки, та на морі знялася страшна буря, і він зовсім знесилився. Ми все ж таки донесли його до острова і поклали на високій скелі, де стоїть маяк. Той маяк і нам, перелітним птахам, показує шлях.
— А оце він передав тобі гілочки. Ох, як важко було їх донести! — сказав старший онук.— Я несу тобі гілочку з найсолодшого дерева для кислички, а мій брат — гілочку золотої квітки для твого садка,— він прислав тобі в подарунок.
— Ні,— сказав молодший брат,— ти переплутав. То я несу гілочку з найсолодшого дерева, а ти — з золотої квітки.
— Та що це ти! — заперечив старший.— Хіба не мені він дав першому?
Вони довго сперечались — і ні дід, ні птахи врешті не знали, де ж гілочка найсолодшого дерева і де гілочка золотої квітки.
Дідусь сів на призьбі її зажурився. Загинув його старий товариш. Стільки перетерпіли його молоді внуки — і однаково даремно.
— Чого ти сумуєш, діду? — раптом почув він голос кислички.— Невже ніхто нічого не приніс для мене?
Дід усміхнувся їй. Він вирішив краще обманути кисличку — однаково вона тепер засохне з туги.
— Ні, кисличко, таки принесли гілочки з найсолодшого в світі дерева! — сказав він.
— Ой, дай мені швидше їх,— зашепотіла кисличка.— Хай я почую, які вони чудові, може, хоч на хвилинку стане мені солодко.
Кисличка навіть не зітхнула, і тільки гілля трохи затремтіло, коли дідусь гострим ножем розрізав стовбур кислички і вклав туди дві гілочки.
"Бідна кисличка,— подумав він,— що воно буде?"
Минув рік. До дідуся в садок прибігла дівчинка. Прибігла і зупинилась. Проти хатки щось блищало, сяяло, променилось. Дівчинка скрикнула. На пишному стрункому деревці висіли золоті яблучка — безліч золотих яблучок. Над ними літали бджоли, метелик, маленькі веселі пташки.