Знаєте, дітки, що? Ви ніколи не плачте! А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап-кап та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози! От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка.
А як туди насіннячко потрапило — ніхто не знає. Може, вітер заніс, може, пташка принесла, може, та сама дівчинка або її братик їли яблука і викинули насіння.
Я думаю, що так і було: певне, братик їв, а дівчинка заплакала, що їй він не дав.
Як уже там не трапилось, а почала рости в лісовій гущавині кисличка.
Спочатку їй дуже подобалось, і ніхто не знав, що вона гірка. Та й сама вона навіть не догадувалась.
По весні вкривались її гілочки легким свіжим листям — кисличка дихала ним щосили — росла та міцніла. Влітку розросталися вередливі кущі терну, широка папороть, у лісі ставало вогко і темно від густої зелені, і тільки вершечки дерев бачили блакитне небо. Тут, де росла кисличка, було так затишно і глухо, що пташки не боялися мостити свої гнізда і співати пісні.
Раз прилетіла весела пташка, сіла на кисличку і сказала:
— А я бачила такі точнісінько деревця, як ти, такі точнісінько. Тільки на них висять рожеві солодкі яблука. Я клювала. Чому на тобі нема таких яблучок? Я б з охотою і зараз поклювала.
Кисличка засоромилась і сказала:
— Я не знаю.
Навколо росли великі задумливі лини, ясени, клени. Вони прислухалися, що там цвірінчить пташка.
— Так,— сказала пахуча липа,— тобі вже час цвісти — весною вкрийся цвітом, а восени щось виросте, може, й справді якісь яблучка.
— Добре,— усміхнулась кисличка,— у мене теж будуть яблучка, тоді прилітайте, пташки!
І така весела стала вона відтоді. Все б тріпотіла з вітром, розмовляла б з пташками, горнулася б листям до ласкавої липи. Восени листя облетіло, але це було і не боляче, і не страшно. Стало так холодно, що захотілося спати. Вона й дрімала цілу зиму під снігом. Дрімала і мріяла: от вкриється вона цвітом, от достигнуть яблука, і буде вона найкращим деревом у лісі.
Ні, ніхто не зрадів так весні, як тоненька, молоденька кисличка. На ній виросли такі рожево-білі ніжні квіти, що навіть бджоли здивувалися, а старий жук загудів багатозначно: джу-джу-джу. Правда, він, крім того джу-джу-джу, нічого ніколи не гудів, але все ж таки це щось значило.
Кисличка дуже берегла свої квіти, навіть на вітер сердилась:
— Лети собі стороною,— благала вона,— не зривай моїх квітів — тобі це жарти, а мені яблучка.
А коли летіла хмарка вгорі — вона і тій кричала:
— Хмаронько-голубонько! Не падай градом, не побий мене! Ти розлийся теплим дощем та напій мене!
І хмарки розливались теплим дощем, а вітер ласкаво віяв коло неї. І всі дерева, хоч і підсміювалися з кислички, та любили її.
Якось вранці побачили всі на ній маленькі, кругленькі яблучка.
Кисличка стояла горда, весела, привітна.
Прилетіла її знайома пташка.
— А,— каже,— і на тобі вже яблучка! Ну покуштуємо!
Клюнула раз, другий — і повернула дзьобик. Їй не хотілося казати неприємностей, але яблучка були такі кислі, такі гіркі! Вона трошки покрутилася на гілках і полетіла геть.
Кисличка здивувалася, але нічого не сказала. І липа, і ясен, хоч і бачили це,— теж нічого не сказали.
З лук додому летіли золоті оси. Вони дуже любили все солодке. Жодної квітки, жодної ягідки не минали. Звичайно, вони помітили яблучка на кислиці і покуштували їх. Але оси звикли всіх боляче жалити, тому не змовчали, як пташка, а сказали.
— Ну, на таких не затримаєшся!
Хотіла спитати їх кисличка — чому? Та ніяково, соромно було.
Добре, що пішов дощик і ніхто не бачив за його краплинками, що кисличка теж плаче.
А після дощу з кущів повилазили гриби. Кумедні такі, товсті гриби. Тільки-но повилазили, а так дивилися на всіх, ніби вони споконвіку тут, особливо товстий гриб під червоною шапкою з білими крапочками.
Незабаром після дощу прибігли в ліс діти збирати гриби. По всіх закутках нишпорили вони, і кожен з них набрав повен кошик. Тільки того товстого гриба з червоною шапкою і білими крапочками, хоч усі бачили,— ніхто не схотів рвати.
А одна дівчинка набрала грибів більше за всіх і йшла далі та далі, аж поки не забрела в таку дику гущавину, куди піхто з дітей не заглядав, і побачила там кисличку.
— У всіх будуть тільки грибки, а в мене й яблучка! — зраділа вона. Потрусила кисличку і схопила одне яблучко. Та тільки вкусила — зразу скривилась.
— Ой, яке гірке та погане! — сказала дівчинка й кинула яблучко.— Чого це воно таке?
— Через тебе! Через тебе! — застукотів старий дятел, що працював на ясені. Та дівчинка його, звичайно, не зрозуміла, а побігла собі далі.
Кисличка зовсім засумувала і вже не ховала свого суму. Вона голосно зітхала і жалілась на свою долю.
От пташки співають — і всім весело робиться на серці. Он квіти цвітуть і всім очі веселять, а її яблучка хто тільки покуштує — скривиться і одвернеться.
— Пхе! — сказав товстий гриб у червоній шапці з білими крапочками.— Від мене навіть вмирають, але я з того не плачу.
То справді був гриб мухомор, і ніяка мушка, звичайно, до нього не тільки в гості не прилітала, а навіть не віталася з ним, коли летіла мимо.
— Подумаєш, горе! Краще самій усіх їсти,— підтримала його і товста, жирна гусінь. Вона завжди прикидалася доброю бабусею і так тихенько та лагідненько лізла на дерева, а насправді була ненажерливою шкідницею.
— Навіщо тоді їй рости, коли від неї нікому не солодко? — спокійно сказала лісова миша. Вона однаково не могла покуштувати яблучок, бо вони росли високо, і їй було байдуже до кислички.
— Справді, навіщо тоді мені рости? — прошепотіла кисличка і, простягнувши вгору гілки, почала благати: — Хмари, побийте мене краще градом! Сонце, спали мене! Вітре, зламай мене! Адже не знаю я, навіщо мені рости такою гіркою та поганою, що навіть горобці не летять до мене. Навіть гусінь не їсть мого листя. Невже я навіки лишуся такою?
Так плакала й зітхала бідна кисличка, і дуже стало шкода її і ласкавій липі, і пустуну вітрові, і працьовитому дятлові.
— Треба сказати дідові, що живе в блакитній хатці,— мовив дятел, шукаючи в корі черв'ячків.— Уже не перший рік я працюю в нього, і, на мою думку, він усе може. Тільки я не смію відірватися від роботи: він доручив мені почистити дерева.