— Должон же звичайний хід буть, — бурмотів тесть. — Десь тут і должон, звичайнісінький тобі хід. Та буть того не може... Десь ми туто збилися...
— "Сєвєрний Вєсні-і-і-і-і-ік"!!! Восьмий номе-е-е-е-е-е-ер!!! — заволав на все горло Бенедикт. Рвонувся, штовхнув Кудеяр Кудеярича; той заточився, вдарився об стіну; оперся, падаючи, рукою; стіна захиталася, виявилась полицею, полиця завалилася, посипалася, аж раптом, — одкрилася палата велика-превелика, кругом попід стінами шафи та полиці, а в палаті столів бозна-скільки, книгами завалені, а коло головного столу, у півколі тисячі свічок, височенький тубарет, а на тубареті сам Федір Кузьмич, слава йому, з письмовою паличкою у десниці; личко до нас повернув і рота роззявив: здивувався.
— Чо' без доклада? — спохмурнів.
— Злазь, скидавайся, проклятий тиран-кровопивця, — красиво закричав тесть. — Скидать тебе прийшли!
— Хто прийшов? Нашо пропустили? — занепокоївся Федір Кузьмич, слава йому.
— "Хто прийшов", "хто прийшов"! Хто нада, той і прийшов!
— Тірани міра, трепіщітє, а ви мужайтєс і внємлітє! — крикнув і собі Бенедикт з-за тестева плеча.
— Чо' це "трепіщітє"? — Федір Кузьмич усе зрозумів, личко скривив, та й заплакав. — А шо це ви ото робить надумали?
— Кінець твоїй владі неправедній! Позбиткувався з народу, — і буде з тебе! От ми тя зараз гаком!
— Не нада, не нада мене га-аком! Бо буде бо-о-о-о-ольна!
— Ти гля! Він ще й скиглить буде, слова жалісні казать! — закричав тесть. — Бий його! — І сам ударив з розмаху. Але Федір Кузьмич, слава йому, швиденько скотився з тубарета, та й одскочив, тож попав тесть прямо по книзі, а книга тая порвалася.
— Нашо, нашо ви мене скида-а-а-аєте-е?
— Погано государством управляєш! — закричав тесть страшним голосом. Кинувся з гаком на Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні, але Федір Кузьмич, слава йому, знов під тубарет, звідти під стіл, та й перебіг на ту сторону палати.
— Як можу, так і управляю! — заплакав із тої сторони Федір Кузьмич.
— Розвалив государство к чортовій матері! Сторінки з книг видираєш! Бенедикте, ану лови його!
— У пушкіна стіхи покрав! — крикнув і собі Бенедикт, розпаляючись. — Пушкін — наше всьо! А він покрав!
— Я колесо винайшов!
— То пушкін колесо винайшов!
— Я карамисла!..
— То пушкін карамисла!
— Я скіпку, шоб у хаті світити!..
— Диви, ще й одгавкується!...
Бенедикт кинувся ловити Федіра Кузьмича з оцього боку столу, тесть кинувся переймать з отого боку, а Найбільший Мурза, довгої йому жизні, знову шусть! під стола, та й назад перебіг.
— Не чіпайте мене, я добрий і хароший!
— Вертлявий, гнида! — закричав тесть. Рукою на стіл сперся та я-як стрибнув, прям одним стрибком через стільницю перемахнув. Федір Кузьмич, слава йому, вискнув, порскнув під шафу і десь там глибоченько заховався.
— Лови його! — хрипів тесть, шукаючи, тицяючи гаком під полиці. — Утече! Утече! В нього тут кругом лази прориті!
Бенедикт підбіг помогти. Разом, заважаючи один одному, тицяли гаками, шукали, аж захекались.
— Шось наче держу, кажись піймав... Ану, ти молодий, нагнись, подивися... Шось ніяк не підчеплю... Він, чи ні?..
Бенедикт став на карачки, нагнувся і засунув голову під шафу, — темно, якісь клапті.
— Нічо' не видно... Кудеяр Кудеяричу! Ви б може присвітили!
— Випустить боюся... Ану, гака мого подерж... От зар-раза, та шо ж воно таке, не пойму...
Бенедикт перехопив гака; тесть і собі став на карачки, пустив під шафу світло, кректав.
— А пилюку порозводив... Ні чорта не бачу...
Під гаком шось шарпнулося, наче й одежа порвалася, Бенедикт тицьнув із вивертом, але пізно: тук-тук-тук, — дрібні шажочки перебігли вздовж стіни за полицями, кудись углибину палати.
— Упустив, халєра! — гаркнув із досадою тесть. — Учив я тебе, учив!
— А чо' весь час я!.. Ви ж самі за одежу зачепили!
— Нада було придавить! Ну, то й де він тепер... Федоре Кузьмичу! Ану, виходь! Вилазь по-харошому!
— Нечесно, нечесно! — заверещав Федір Кузьмич, слава йому, з-під полиць.
— Онде він! Давай!
Але Федір Кузьмич знову перебіг.
— Не нада мене ловить, маленького такого!..
— Тикай!.. Отуди тикай, т-т-твою…!..
— Нашо мене примушуєте?.. Ідіть звідси! — вискнув Федір Кузьмич із третього місця.
-...Поганці! — гукнув з четвертого.
Тесть озирався, Бенедикт озирався, витягнувши шию, схиливши голову, — онде шаснуло, під дальньою шафою; повернув голову до дальньої шафи; оно, прошаруділо під полицями; м'яким довгим стрибком Бенедикт стрибнув до полиць; як закрити очі, звуки краще чуть; закрив очі, поводив туди-сюди головою; якби ще вуха притиснути, — зовсім добре було б: ніздрі роздулися, — можна й по сліду... де він пробігає, там душок його... Оно він!
— Осьо-о він! — заволав Бенедикт, стрибаючи, навалюючись і вивертаючи гака; під гаком пронизливо, тоненько завищало. — Держу-у-у-у!
Шось хруснуло; звук такий тихий, але виразний; на гаку напружилось, та й обм'якло. Бенедикт крутанув і виволік з-під полиці Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні. Такий хирлявенький, а скільки мороки було. Бенедикт підняв ковпака, обтер носа рукавом. Подивився. Мабуть, спинку йому зломив: бач, голівонька набік звісилась і оченята закотилися.
Тесть підійшов, теж подивився. Головою похитав.
— Бач, гака забруднив. Прийдецця прокип'ятить.
— А тепер шо?
— А зчисть із нього, он хоч би і в коробку.
— Руками?!
— Чо' це руками? Боже збав. Оно, папірця візьми. Тут же папірців повно.
— Е, е, та не рвіть же ж книги! Мені ж їх читать!..
— Та тут без букв. Картинка одна.
Тесть вирвав із книги патрета, скрутив кульком, руку просунув, та й зчистив Федіра Кузьмича, слава йому, з гака. І гака кругом пообтирав.
— Ота-ак, — бурмотів тесть. — Нікому тиранить не дозволено! Ти ба, взяли моду: тиранить!
Бенедикт чогось раптом стомився. Занило у скронях. Це того, шо з незвички нагинався. Сів на тубарет відсапатись. На столі ціла купа книг понарозложена. Ну, все. Тепер усі його. Обережненько розкрив одну.
Весь трепет жизни, всех веков и рас,
Живёт в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.
Стіхи. Закрив, другу погортав.
Кому назначен тёмный жребий,
Над тем не властен хоровод.
Он, как звезда, утонет в небе,
И новая звезда взойдёт.