Користь тут подвійна: бражку зразу ж можна пить, а не дожидацця, поки там її зварять! Та процідять! Та на вуглинки переженуть! та упарять! та уварять! Та остудять! та знов процідять! — а тут уже готове, наливай і пий. Це по-перше.
А по-друге: якшо, бува, прийшов ти в гості, а тобі гості не сподобались, — ну, полаєшся з хазяїном, який запросив, чи там поб'єшся, когось обплюєш, чи тебе обплюють, чи ще шось, — так хоч випити, думаєш собі, встиг, не все пропало.
Але ж Бенедикт давно вже свого хазяйства не мав, своєї бражки у нього не було, а вся кудеяровська, то тільки почни націджувать... та ні-і-і, нам зайвих питань не треба. Тож і прийшов з порожніми руками. І гака у сінях залишив. Узяв тубарет, підсів до ліжка, обличчя зробив співчутливе: брови вгору, рот униз. Без усмішки.
— Як живете? — Варвара, слабким голосом. — Я чула, ви оженилися. Паздравляю. Замічатільне собитіє.
— Мезольянс, — похвалився Бенедикт.
— Як це, мабуть, прекрасно... Я завжди мріяла... Скажіть мені... щось хвилююче, скажіть.
— Гм. А оце ж об'явили — год високосний.
Варвара Лукинишна розплакалася. Та канєшно, шо ж тут веселого.
Бенедикт засовався на тубареті, бо не знав, шо ще казать. Де ж вона ту книгу заховала. Під ліжком? Бенедикт виставив ногу, наче ненавмисне, просунув під ліжко і ногою поводив, чи є там шось заховане. Таке, наче короб.
— Отак, знаєте, читаєш у книгах: фльордоранж, фата... букетик фіялок, приколотий до поясу... фіміам...
— Так, оці всі на букву "ферт", — сказав Бенедикт. — На отой ферт, я помітив, хоч би одне слово зрозуміле. — Через валянок погано відчувалося, шо ж там за короб і де в його кришка. Ото-о-ож: без гака — як без рук.
Варвара Лукинишна плакала єдиним оком.
-...олтарь... пєвчі... "галубіца, гряді"... панікадила...
— Та да-а-а, ні слова не розбереш!
Бенедикт просунув другу ногу під ліжко, наступив валянкові на п'яту і потягнув ногу із взуття. Онуча застрягла, — мабуть, слабко була намотана; ні, краще вже обидва валянки скинути. От невдобно без рук! Це ж, шоб перший валянок знять, треба другим п'ятку притиснуть, а шоб другий знять, треба першим придавить; а якшо вже перший зняв, то як ти другий знімеш? Чим ти його придавиш? От уже вопрос научний, ще у жодній книзі відповіді на нього не було. А якшо у природі подивитись, то мабуть, треба ногами як оце муха, — швидко-швидко одна об одну перебирать; тоді ноги наче заплутаються: яка перша, яка друга; зирк, а взуття й зніметься.
-...це ж і юність промайнула без любові! — плакала Варвара Лукинишна.
— Та да-а-а! — погодився Бенедикт. Теперечки треба онучу відмотать: плутається і заважає.
— Візьміть мене за руку, друже мій!
Бенедикт приблизно вирішив, де у Варвари Лукинишни рука, узявся за це і подержався. Отепер вже й руки зайняті, це вже точно нема чим нозі допомогти. Значить, треба ступнею крутити, шоб онуча сама відмотувалася, а те, шо відмоталося, — другою ногою притримувать і одсовувать. Аж спітнієш од зусилля.
— Не тремтіть, не треба, друже мій! Пізно! Повела нас доля різними шляхами!..
— Та шо там казать. Я теж помітив.
Наскільки ж боса нога спритніша за взуту! Вона ж все'дно як зряча! Осьо стінка короба, шорстка, але без занозин: од берести занозин не буває, це ж не деревина, а луб! А не всякий луб на короби йде: тонкий, той більше на сторінки йде, а який товщий — той уже на короби; ми у столярному ділі розуміємося; а отуто кришка, а кришку отако пальцем підчепити...
— Ви теж хвилюєтеся? Друже мій! Невже?..
Бенедикт міцніше схопив для опори руку, чи шо там воно у Варвари Лукинишни було; розчепірив пальці на нозі, одставив великого пальця, підчепив кришку. А-а-а-а! Т-т-твою…!..
...У очах потемніло, аж підскочив та впав, за шось чіпляючись: ай-й-й-й, судома, клята! Забув, шо ноги — то не руки, т-т-т-твою…!!!
... Попустило. Ху-у-у-ух.
...Варвара Лукинишна лежала непорушно, з розплющеним оком, дивилася у стелю. Бенедикт здивувався та придивився. Чо' це вона? Кажись, він їй ліктем кудись заїхав... дідько його зна. Прибив, чи шо?..
Посидів, почекав.
— Аго-о-ов, — покликав.
Мовчить. Невже померла?.. а мабуть, шо таки померла. Отакої!.. І чо' б це воно?.. Ой, як неприємно... То ж не забавка — помирать.
Посидів на тубареті, опустивши голову. Як нехарашо вийшло... Разом працювали. Шапку зняв. І ще ж не стара жіночка, жить би ще та жить. Книжечки переписувать. Ріпу садить.
...Родичів у неї наче й не було — а хто ж ховатиме? По якому звичаю? По-нашому, чи як у Прежніх заведено?..
Матінку — по Прежньому ховали. Навитяжку. Якшо по-нашому, — то треба потрошити, коліна підгинати, руки з ногами зв'язувати, лялечки глиняні ліпити, у могилу класти. Ніколи Бенедикт сам такого не робив, бо завжди охочих понабігає, а він тільки осторонь стояв, до стінки притискався.
— Тетеря! — гукнув у двері. — Ходи сюди.
Перевертень охоче забіг до хати: в хаті ж тепло.
— Тетеря... Оце ж, бач, жіночка померла. Разом працювали... Провідати прийшов... Оце прямо зараз і померла. Шо ж його робить?.. Га?..
— Так, — заметушився Тетеря, — руки ей на груди сложи крестом... вот эдак... да не так!.. где у ней грудь-то?.. хрен её знает... должна быть пониже головы... руки — крестом, в руки, конечно, икону; глаза закрыть... где у ней глаза-то?.. а, один есть! Спартак — ЦСКА, один — ноль; челюсть подвязать; где у ней челюсть-то?! где че... — неважно; вот так пущай лежит, а ты, значит, народ созывай, пирогов, блинов, всего напеки, и главное чтоб выпивки до хуища.
— Добре, йди, я вже далі знаю.
— Винегрету главное, винегрету побольше! Красного, знаешь, с лучком! Эх!
— Ану, пішов звідси!!! — заволав Бенедикт.
... Склав руки хрестом, якшо це в неї руки, око закрив... нада б камінчиком? — та де там той камінчик, взимку! — тепер ікону? Це таке, шо вони на бересті малюють? Отого ідола?
Мишача синювата свічка тріпотіла на столі; то ще Варвара свічку засвітила; прочинив заслінку, а там полінця: вогник перескакує, танцює; то ще Варвара полінця у піч сунула; роздмухала вогонь, — і горить він у порожнечі, а її вже нема. Підкинув іще скіпочок, шоб аж гуло, шоб світліше у хаті було.
На столі — берестяні обрізки стопочкою, письмова паличка, чорнильниця: сама з ржавлі чорнило варила, сама палички різала, любила, шоб усе акуратно... Домашнє, — казала, — краще за казьонне. Приходьте, казала, до мене юшку їсти, хіба казьонна юшка краща за домашню?.. Не зайшов, гребінцями її погидував...