— І нашо ти ото на себе понамотувала?
— Як це нашо? Для краси. Для тебе ж стараюся.
Бухнеться на ліжко:
— Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо!
— Та харош уже, скілька можна.
— Побалакай мені, давай бігом.
— Та я заслаб, чи шо. Переїв трошки.
— Не видумуй, ти ще й не снідав.
— Та ти ж будеш дряпатись.
— Чо' це дряпатись!.. Не видумуй.
— Так у тебе ж морда в сметані.
— От завжди шось знайде! Нещасна моя жи-и-ись!
І знов скиглити. А потім зненацька раз — і перестане.
— Бенедикте! Ану, йди сюди. А чо' це в мене отут чешеться? Та оту-ут, оту-ут, кажу. Мо', шось вискочило?..
— Нічого не вискочило.
— Нє, ти погано дивишся. Ти добре подивися! Шось мені свербить.
— Та нема нічого.
— А чо' ж тоді свербить? То не чиряк?
— Нє.
— А може, пухир? Ніде не напухло?
— Нє.
— А може, почервоніло?
— Нє, нє!
— А шо ж тоді? Отак свербить-свербить, а потім я-як смикне!.. А отуто? Бенедикте! Осюди дивися! О-о-отуто, — ні, далі! Між лопатками!
— Нічого там нема!
— Може, луска?
— Нє!
— А може лупа? — свербить. Обтруси мене.
— Та чисто все! Не видумуй!
— Може, ластовинням обсипало?
— Нє!!!
— Чи може прищик якийсь, чи бородавка! Отак вискочить, — та й помреш!
— Чиста, кажу, спина! То тобі здається!
— Ка-анє-є-єшно, як я страждаю, а не ти, тобі все одно! А в мене отут, під пахвою саднить, Бенеди-и-икте!
— Посаднить і перестане.
— Хто інший пожалів би!.. Тільки я отак руку підніму і отак поверну, одразу й саднить! А якшо я отако нагнуся і ногу отако виставлю, то мені одразу в боці заколе, ану гля, шо це в мене отам збоку, я не бачу!..
А одного разу аж наче стукнуло: от би зараз книжечку. От би зараз на ліжко, та з книжечкою завалитися! Надворі сніг тихо-тихесенько сиплеться, у печі дровенята потріскують, — саме б воно: із книжечкою, та на ліжко. Коло ліжка на тубареті миску з каганцями поставити, чи ще з чимось смачненьким, шоб за щоку сунути, і — туди... У книжечку... В нас скажімо, зима, а там — літо. У нас день, а там — вечір. І розпишуть тобі, і прикрасять, шо за літо, і шо за вечір, і хто куди пішов, і шо на ньому понадівано, і на якій, може, лавці понад річкою хто присів, і кого виглядає-дожидає, — а мабуть, шо кохання своє, не інакше, — і які пташки угорі цвірінчать, і як сонце сідає, і мошкара товчеться... І яку пісню за річкою співають. Про все напишуть: і як у кущах зашарудить, — то милесенький-любесенький на побачення прийшов, — і шо між ними сказано, і про шо домовлено... Чи може, хтось великого човна побудував і на море-окіян пустив, і скільки у той човен людей понабивалося, і куди пливти надумали, і шо у того човна всередині, — все розпишуть. І як вони ото пливуть та між собою посварилися, і шо там у одного проти інших на серці накипіло, і як він чорніший за хмару став, і думу думає... А ті, другі, здогадалися, та й кажуть: ой, а чо' це він на нас вовком дивиться, буде нам од його горе, ану, висадимо його на острів...
Читаєш ото, губами ворушиш, слова розбираєш, і наче ти у двох місцях одразу знаходишся: сам сидиш, чи лежиш, ноги підігнувши, рукою в мисці пошукуєш, а сам інші світи бачиш, далекі, чи яких зовсім не буває, а все'дно як живі. Біжиш, чи пливеш, чи у санях скачеш: чи од когось рятуєшся, чи сам напасти задумав, — серце колотиться, життя летить-пролітає, і ти гля, яке диво: скільки книжечок, стільки й життів різних проживеш! Наче ти якийсь перекинчик: то ти чоловік, а потім раз! — і жінка, чи може дід, чи дитинка маленька, а то й цілий загін, шо у засідці сидить, а то й взагалі бозна-шо. А якшо й правда, шо не сам Федір Кузьмич, слава йому, всі ці книжечки написав, то й шо з того? Мабуть, то інші Федіри Кузьмичі, стародавні люди, сиділи, писали, видіння бачили, ну то й нехай.
А в Робочій Хаті зараз, мабуть, свічки засвічені, свитки розгорнуті, Шакал Дем'янич пильненько за всіма наглядає. Костянтин Леонтич швидко-швидко строчить, переписує, а час від часу письмову паличку кине, та й руками сплесне! та й зойкне! — а це він завжди так, от-т уже сильно хвилюється, шо ж там у книжечках понаписувано. А потім знову письмову паличку цоп! та й далі строчити... А Варвара Лукинишна голову нахилила, гребінцями трясе, шось сама собі тихенько думає... А шо ж то за книга у неї в хаті захована? Шось наче про свічку, про обмани... Тільки ні Бенедикта, ні Оленьки вже в Хаті нема... Оленька на ліжку вилежується, нидіє, сметаною намазана, а Бенедикт на тубареті розгойдується. От би зараз мишаків наловити, та на базарь піти, та на книжечку зміняти. Тільки мишаків у нашому будинку нема.
А шо ж то за книгу тесть тоді виносив і Бенедиктові тицяв? Чи підійти та запитать? Якшо вже тесть не заболів, тьху, тьху, тьху, то це вже точно: можна в руки брать.
ТВЕРДО
Оце ж тесть знову ближче підсів, рота розкрив та й питається:
— То шо, не з'явилися думки якісь неподобні?..
А Бенедикт насмілився, та й каже:
— Аякже. З'явилися.
Тесть аж прямо зрадів!
— Ану, ану, послухаймо!
— А шо це ви мені за книгу отоді тицяли? Коли я сватацця приходив?
— А звідки ти знаєш, шо то книга?
— Та знаю.
— А звідки? Хтось показував?
— Може, й показував.
— А хто?
— А шо за книга?
— Нє, хто тобі показував?
Бенедикт хотів було сказать, але не наважився: хтозна, шо тоді буде...
— А ви не питайтеся, а почитати дайте.
— А ти скажи, хто показував.
— У нас у хаті була, — сказав Бенедикт, і навіть не збрехав.
— То й де ж вона?
— Спалили. Батько спалили.
— А нашо?
— А шоб Болєзні не було, тьху, тьху, тьху.
Тесть подумав, очима посвітив, ногами пошкріб.
— От народ темний. Одсталий народ...
— Чо' це одсталий?.. Укази виконуємо. Научні достіженія геть усі переймаємо: карамисла, часи сонячні. Гвіздки.
— А того одсталий, шо далі свого носа не бачите, — пояснив тесть, — і государственого підходу до обчественних процесів не розумієте.
Бенедикт трошки засмутився: бо він і справді государствений підхід погано розумів. Аж поки роз'яснення в Указі не пришлють, він геть нічого у государственому підході не тямив, а розумів по-простому. Розтлумачать, — отоді й тямив. А той государствений підхід завжди з викрутасами: ти думаєш, шо так треба тлумачити, — аж ні, тлумачити треба не так, а отак. Сам нізашо не здогадаєшся.