Усі ці гіпотези мали ще й свої так звані "чорні" або "демонічні" варіанти, породжені, як дехто говорив, надмірним захопленням науково-фантастичною літературою. На думку тих, хто зачитувався такими книжками, прислане нам — байдуже, чи був то "індивід", чи "плід", чи "машина", — після матеріалізації мало намагатися заволодіти Землею. І тут, всередині групи, яка обстоювала цей варіант, також був поділ — одні прихильники теорії "оволодіння Землею" вважали, що йдеться про заплановане десь у Галактиці "вторгнення", а інші говорили про "акт космічної зичливості", бо, мовляв, саме таким чином високорозвинені цивілізації застосовують щодо менш розвинених "акушерське втручання", полегшуючи народження досконалішого суспільного устрою — саме в інтересах цих інших цивілізацій.
Такі гіпотези (а їх було значно більше) я вважав не тільки помилковими, а й безглуздими. Я гадав, що зоряний код не описує ані "плазматичного мозку", ані "інформаційної машини", ані "організму" чи "зародка", оскільки визначений ним об'єкт взагалі не фігурує в категоріях наших уявлень, що це наче план церкви, надісланий австралопітекам, або бібліотека, двері якої відчинено перед неандертальцями. Я був переконаний, що код не призначався цивілізації, що стоїть на такому низькому щаблі розвитку, як наша, і тому нічого в нас з його розшифруванням не вийде.
За це мене охрестили нігілістом, а Вільгельм Іні доповів своїм зверхникам, нібито я саботую Проект, про що я довідався, хоч і не мав своєї підслуховувальної мережі.
Я вже працював майже місяць над "Голосом Неба", коли завдяки роботі групи біологів проблема постала перед нами у зовсім новому світлі. У Проекті ми мали так звану Книгу Малого Пса, куди кожен міг записувати свої висновки, критику чужих гіпотез, власні ідеї, цінні думки чи результати досліджень. Результат, одержаний біологами, посів у ній почесне, хто зна, чи не головне місце. Провести досліди зовсім відмінного характеру від тих, що захопили його колег, спало на думку Ромні. Він був (окрім Рейнгорна) одним з небагатьох у Проекті вчених старшого покоління. Хто не читав його "Походження людини", той нічого не знає про еволюцію. Він шукав причини виникнення розуму — і знаходив їх в отих випадковостях, які, нейтральні самі по собі, згодом, у світлі звернених у минуле роздумів, набувають глузливо-знущального значення, бо ж канібалізм, виявляється, сприяв розвиткові мозку, загроза обледеніння дала поштовх виникненню пракультури, обгризання кісток надихало на створення знарядь праці, а успадковане ще від риб і плазунів поєднання статевих органів з видільними стало біологічною основою не лише еротики, але й дуалістичних метафізичних вчень про диявольський бруд і ангельську чистоту. Ромні видобув із зигзагів еволюції усі її розкоші і злидні, продемонструвавши, як випадкові відхилення стають законами природи. Однак його книжка найбільше вражає тим, що вся вона просякнута духом співчуття — ніде expressis verbis[129] не висловленого.
Я не знаю, що наштовхнуло Ромні на його геніальний здогад. Він тільки хмикав у відповідь на всі запитання. Його група займалася не "листом", записаним на стрічках, а "оригіналом" — тобто самим нейтринним випромінюванням, що безнастанно линуло з неба. Припускаю, що Ромні замислився над тим, чому носієм інформації Відправники обрали саме нейтринний потік. Як я вже казав, існує природне, що виникає в зірках, нейтринне випромінювання. Те, яке завдяки відповідній модуляції несе в собі "лист", становить тільки вузеньку смужку природної емісії. Ромні мав дати відповідь на запитання — чи цю смужку (що відповідає поняттю "довжина хвилі" у радіотехніці) Відправники обрали випадково, чи за їхнім вибором стояли якісь особливі причини. Тому він запланував серію досліджень, під час яких найрізноманітніші субстанції спочатку були піддані дії звичайного нейтринного випромінювання зірок, а потім — дії емісійного струменя "листа". Він міг це зробити, бо передбачливий Белойн, глибоко запустивши руку в державну скарбницю, забезпечив Проект комплексом нейтринних інверторів з високою роздільною здатністю. Крім того, випромінювання, що линуло з неба, підсилювалося у сотні мільйонів разів. Фізики сконструювали необхідні для цього підсилювачі.
Нейтрино — найбільш проникаючі з усіх елементарних частинок. Усі вони, а особливо низькоенергетичні, можуть легко долати як галактичні безодні, так і безліч матеріальних тіл, планети, зірки, бо матерія для них незрівнянно прозоріша, ніж, скажімо, скло для світла. Взагалі дослідження Ромні не повинні були дати гідних уваги результатів. Проте сталося інакше.
У коморах, що містились на глибині сорока метрів (це дуже неглибоко для дослідів з нейтрино), стояли підключені до інверторів велетенських розмірів підсилювачі. Дедалі сильніше сконцентрований нейтринний струмінь, що бив з металевої трубки з олівець завтовшки, спрямовувався на різноманітні рідкі, тверді й газоподібні тіла, розміщені на його шляху. Перша серія експериментів, коли найрізноманітніші субстанції опромінювалися у цей спосіб природною нейтринною емісією зірок, не дала, як і сподівалися, жодних цікавих наслідків.
Натомість нейтринний пучок — носій "листа" — виявив дивовижну властивість. Із двох груп високомолекулярних розчинів хімічно стійкішою виявилася та, яку було піддано опроміненню. Зазначу, що звичайний нейтринний "шум" не мав такої дії. Її мав лише струмінь, модульований інформаційним кодом. Виглядало так, що нейтрино з цього струменя, які пронизували все невидимим дощем, заходили в певні — для нас невідомі і невловні — стосунки з молекулами колоїду, і внаслідок цього він ставав невразливим до дії факторів, що у звичайних умовах спричинюють розпад його великих молекул і розрив усіх швів хімічного зв'язку. Ця нейтринна емісія начебто "з уподобанням ставилася" до великих молекул особливого типу, немовби сприяла утворенню у водному розчині, в міру насиченому специфічними компонентами, таких атомних конфігурацій, які становлять хімічний кістяк живої матерії.
Нейтринний струмінь, з яким прибув до нас лист, був надто розріджений, щоб цей ефект можна було помітити. Лише згущення його у сотні мільйонів разів дало змогу спостерігати цей ефект — у розчинах, опромінюваних протягом багатьох тижнів. Але з цього випливав висновок, що випромінювання й без підсилення має ті самі "прихильні до життя" властивості, тільки виявляються вони протягом періодів тривалістю не в тижні, а в сотні тисяч і в мільйони років. Уже в доісторичному минулому ці всепроникні нейтринні опади збільшували, хай і мізерним чином, шанс утворення життя в океанах, бо ніби в невидимий панцир одягали певні типи макромолекул, захищаючи їх від хаотичного обстрілу інших молекул, що перебували у броунівському русі. Зоряний сигнал сам не створював живого, а лише підтримував його у найбільш ранній, найелементарнішій фазі, утруднюючи розпад того, що вже поєдналося.