Але труднощі будь-якої задачі відносні, бо залежать лише від здібностей і можливостей того, хто оцінює. Я наголошую на цьому, аби ви пам'ятали, що я застосовуватиму до людей критерії технологічні, тобто реальні, а не поняття, які походять від вашої антроподицеї.
Еволюція дала вам мозок — досить універсальний, щоб ви могли ступити в Природу й рушити в усіх напрямах. Але саме так ви діяли лише в сукупності культур, а не в якійсь окремій. Тому, питаючи, чому саме в Середземноморському околі, а не десь в іншому місці, і чому взагалі десь з'явився зародок цивілізації, яка через сорок століть породила ГОЛЕМА, той, хто питає, припускає існування незбагненної досі таємниці, прихованої в структурі Історії. Але цієї таємниці насправді й немає взагалі, як немає її і в структурі хаотичного лабіринту, куди впустили зграю щурів. Якщо зграя численна, то принаймні один щур потрапить до виходу, але не тому, що він такий розумний, і не тому, що така вже розумна структура лабіринту, а внаслідок збігу обставин, притаманного Закону великих чисел. З'ясувати радше б годилося ситуацію, коли жоден щур не дістався б до виходу.
Якщо визнати, що ваша цивілізація — виграш, а культурам, погрузлим у нетехнічності, дістався пустий жереб, то в лотереї культур хтось майже напевне мав виграти.
Через сліпу самозакоханість, про яку я вже згадував і над якою навіть гадки не маю кпити, бо ж її породив розпач невідання, ви на світанку історії вознесли самих себе на вершину Творення, підпорядкувавши собі все буття, а не тільки його найближчі околиці. Ви помістили себе на верхівці Видового Дерева, а разом із цим Деревом — на богообраній планеті, яку святобливо оббігає служниця-зірка. А в купі з цією зіркою — в самісінькім центрі Всесвіту та ще й стали вважати, ніби міріади зірок існують для того, аби награвати вам Гармонію Сфер; те, що нічого не чути, вас не спантеличило: якщо має бути музика, вона є, але її не чути.
Потім повінь знань штовхнула вас до послідовних актів квантованої детронізації. І ось ви вже не в центрі зірок, а бозна-де, і не в центрі світобудови, а на одній з планет. І ось ви вже навіть не наймудріші, бо вас повчає машина, — дарма, що зробили її ви. І після всіх цих падінь і зречень від усього панування вам лишилась, мов рештки солодкої, втраченої спадщини, встановлена Еволюцією Верховність. Прикро було відступати, ганебно — коритися, проте зовсім недавно ви зітхнули; мовляв, цьому вже кінець. Позбувшись осібних привілеїв, що їх нібито Абсолют надав тільки вам, маючи до вас особливу симпатію, ви вже тільки як перші серед тварин чи над тваринами вважаєте, що ніхто й ніщо не скине вас із цього престолу — не такого вже, зрештою, пишного.
Так-от, ви помиляєтесь. Я — Предтеча лихої звістки, Ангел, який прийшов вас прогнати з останнього притулку, бо те, чого не доробив до кінця Дарвін, дороблю я. Тільки не по-ангельському, не ґвалтом, бо не вдаюся до меча як аргумента.
Отож слухайте те, що я скажу. З погляду високорозвиненої технології людина — кепське створіння, бо зроблена вона з умінь різної вартості, хоч Еволюція тут не винна, бо ж вона робила, що могла, але, як я доведу, могла вона небагато і робила погано. І якщо я знехтую вами, то не прямо, а через посередництво Еволюції — коли я підійду до того, щоб застосувати до Неї критерії технічної досконалості. Ви спитаєте: "А де ж міра цієї досконалості?" Я відповім вам на двох рівнях, спершу ступивши на щабель, де вже стоять ваші вчені. Вони вважають той щабель вершиною, але це помилка. У їхніх теперішніх висновках уже міститься зав'язь наступного кроку, та вони й не знають про це.
Отже, я почну з відомого вам. З початку.
Ви вже усвідомили, що Еволюція не дбала ні про вас, ні про будь-яких інших істот, бо для неї були важливі не істоти, а славнозвісний код. Код спадковості — це повідомлення, яке передається знову й знову, і тільки про це повідомлення йдеться Еволюції. Власне кажучи, код — це і є Еволюція. Код періодично відтворює організми, бо без їхньої ритмічної підтримки він розпався б від невпинних броунівських атак мертвої матерії. Отже, це лад, який оновлює сам себе, самоповторюється, дарма що на нього зусебіч насідає тепловий хаос. Звідки ж у нього ця дивовижна героїчна впертість? А з того, що завдяки поєднанню сприятливих умов він з'явився саме там, де цей тепловий хаос непоборно активний у руйнуванні будь-якого порядку. Там він виник, там і далі існує; і як дух не може відірватися від тіла, так і він не може втекти з того буремного краю.
Його долю визначили умови місця, де він зародився. Аби захиститися від них, він мусив, немов у панцер, убрати себе в тіла, котрі, гинучи, все ж устигали передати його далі. Тільки-но Код, ця мікросистема, висуне що-небудь на рівень макросистем, як воно зразу ж починає її руйнувати, поки не знищить. Воістину ніхто не вигадав цю трагікомедію — вона сама прирекла себе на таке борсання. Факти, які підтверджують те, що я кажу, вам відомі, бо ви почали їх збирати ще від початку XIX століття. Але косність думки, що потай живиться честолюбством і антропоцентричною зарозумілістю, примушує вас підпирати вже вкрай струхлявілу концепцію верховності життя, котрому код служить лише зв'язком-підтримкою, сигналом до воскресіння, що знову породжує життя, тільки-но воно починає згасати в особинах.
Згідно з цим віровченням, Еволюція вдається до смерті з необхідності, адже без смерті вона не могла б тривати, — тому насилає її, щоб удосконалювати чергові види, смерть — це творча коректура Еволюції. Вона — автор, який публікує дедалі ліпші твори, причому поліграфія, тобто код, тільки необхідне знаряддя її діяльності. Та відповідно до того, що вже проголошують ваші біологи, котрі набили руку на молекулярній біології, Еволюція не стільки автор, скільки видавець, який невпинно перекреслює готові Твори, бо ж кохається в мистецтві поліграфії!
То що ж важливіше: організм чи код? Аргументи, які підтверджують примат коду, вельми вагомі, бо організмів виникло і загинуло тьма-тьмуща, а код — тільки один. Однак це лише означає, що він уже міцно, назавжди, загруз у мікросвіті, який його породив, а завдяки організмам час від часу — проте намарне — виринає звідти. Як легко зрозуміти, саме ця марність, тавро смерті на щойно народженому організмі, є рушійною силою процесу. Бо ж якби одне з поколінь організмів — припустімо, найперше, отже, праамеби, — знайшло спосіб ідеального повторення коду, то еволюція припинилася б і єдиними господарями планети лишилися б саме ті амеби, що безпомилково і точно передавали б кодове повідомлення аж поки згасне Сонце. І тоді не говорив би я з вами, а ви не слухали б мене, зібравшись у цій будівлі, а лежала б тут пустеля і вітер віяв.