У двері з коридора тричі різко постукали. В руці у Мореллі вмить опинився револьвер. Його очі, здавалося, дивилися навсібіч, з грудей вихопилося грізне гарчання:
– Що це означає?
– Не знаю. – Я трохи посунувся в ліжку й кивнув на пістолет. – Зараз ви тут господар, – Чорний отвір дула дивився точнісінько мені в груди. Я відчув, як кров застукотіла в мене в скронях, губи пересохли. – Запасного виходу немає, – повідомив я і простягнув руку до Нори, яка сиділа на краєчку ліжка.
У двері знову постукали, й пролунав низький голос:
– Відчиняйте! Поліція!
Мореллі відкопилив спідню губу, очі його побіліли.
– Ах ти, сучий сину! – процідив, аж наче жаліючи мене. Трохи посунувшись, він міцніше вперся ногами в підлогу.
У дверному замку заскреготав ключ.
Лівою рукою я щосили відштовхнув Нору в протилежний куток, а правою пожбурив у Мореллі подушку, яка видалася легшою за пір'їну, бо так повільно летіла, наче шматок цигаркового паперу. Нечуваним перекотом грому вдарив постріл. Мене зачепило за лівий бік, коли я скочувався на підлогу. Я ухопив Мореллі за ногу, викрутив її – він гепнувся на мене згори і ну гамселити пістолетом по спині, доки я вивільнив руку і давай собі товкти його в живіт, намагаючись влучити в пах.
Тут удерлися поліцейські й розтягли нас.
П'ять хвилин ми приводили до тями Нору. Зрештою вона сіла, охопивши голову руками, й стала роззиратися по кімнаті, доки побачила Мореллі між двома нишпорками – один зап'ясток закутий у наручник. Обличчя в Мореллі було спотворене, фараони постарались, відводячи душу. Нора швидко зиркнула на мене.
– Ти справжній йолоп! – просичала вона. – Навіщо було мене оглушати? Я хотіла побачити, як ти його скрутиш.
Один з поліцейських розреготався.
– Ти ба, – вигукнув він захоплено, – ото козир-дівка!
Нора посміхнулась до нього і підвелась, та придивившись до мене, враз посмутнішала.
– Ніку, та ти ж…
Я відказав, мовляв, нічого страшного, і розстебнув подерту и лахміття піжаму. Куля, ковзнувши, залишила довгу, понад чотири дюйми бороздку трохи нижче лівого соска. Крові вийшло чимало, одначе рана була неглибокою.
– От щасливчик! – прогарчав Мореллі. – Кількома дюймами вище – і заграла б інша музика.
Поліцейський, який виразив захоплення Норою, рудий здоровань сорока восьми – п'ятдесяти років у сірому, дещо замалому для нього костюмі, ляснув Мореллі по губах.
Кейсер, управляючий готелем, поквапився до телефону, щоб викликати лікаря. Нора метнулася до ванної за рушником.
Я затулив рушником рану і опустився на ліжко.
– Нічого страшного. Дочекаймося лікаря й не будемо нервувати наперед. Скажіть краще: з чого це вам спало на думку сюди удертися?
– Нам стало відомо, – пояснив здоровань, який ляснув Мореллі, – що ваше помешкання стало місцем зустрічі членів сім'ї Уайнента, його адвоката та інших знайомих, тож ми вирішили встановити за ним нагляд на випадок, якщо з'явиться той, хто нас цікавить; а цього ранку наш інформатор побачив, як сюди залетіла ця пташка, подзвонив нам, і ми, прихопивши містера Кейсера, прибули, на ваше щастя, вчасно.
– Так, саме на моє щастя, бо інакше я б взагалі не отримав кулі.
Поліцейський з підозрою вирячив на мене світло-сірі водянисті баньки:
– Цей тип ваш приятель?
– Вперше його бачу.
– Що він хотів від вас?
– Хотів повідомити, що не вбивав Джулії Вулф.
– А вам з цього яка користь?
– Ніякої.
– З якою ж метою він це робив?
– Спитайте в нього. Я не знаю.
– Я вас допитую.
– А-а, ну продовжуйте.
– Гаразд, інше запитання: чи звинувачуєте ви його в збройному нападі?
– Тут я можу відразу відповісти. Схоже, це був нещасний випадок.
– Чудово. В нас багато часу і виникне ще чимало запитань до вас. – Він обернувся до одного зі своїх чотирьох колег: – Зробимо обшук.
– Не маєте права без ордера, – заперечив я.
– Розказуйте! Давай-но, Енді.
Вони почали трус.
З'явився лікар – бліде і шмарковите дрантя, – посопів, покукудахкав наді мною, зупинив кровотечу, наклав пов'язку і сказав, що я просто мушу полежати кілька днів. Ніхто не озвався до нього і словом. Поліція не дозволила оглянути Мореллі, і лікар забрався геть, ще блідіший і розгубленіший.
Рудий здоровань повернувся з вітальні, тримаючи руку за спиною. Він дочекався, поки лікар вийде, а тоді спитав:
– У вас є дозвіл на зберігання зброї?
– Ні.
– Тоді як ви поясните це? – Він витяг з-поза спини пістолет, який я відібрав у Дороті Уайнент.
Я не знайшов, що відповісти.
– Ви чули про "закон Саллівана"?
– Так.
– Тоді розумієте своє становище. Це ваш пістолет?
– Ні.
– А чий?
– Спробую пригадати.
Він поклав пістолет у кишеню і сів на стілець поруч з ліжком.
– Послухайте, містере Чарлз, – промовив він, – схоже, ми обидва на хибному шляху. Я зовсім не бажаю вам лиха, так само, як, сподіваюсь, і ви мені. Розумію, що подряпина у вашому боці не додає вам снаги, тому не стану більше турбувати, поки ви не оклигаєте як слід. А тоді, можливо, спільними зусиллями ми легко порозуміємось.
– Дякую, – щиро проказав я. – З нас могорич.
– Звичайно! – підтримала Нора і підхопилася з краєчка ліжка.
Рудий здоровань проводив її очима і значуще похитав головою.
– Слово честі, сер, – урочисто оголосив він, – ви таки щасливчик. – Він несподівано простягнув мені руку. – Моє прізвище Гілд, Джон Гілд.
– Моє ви знаєте, – потиснув я йому руку.
Нора повернулася із сифоном, пляшкою шотландського віскі й кількома склянками на таці. Вона хотіла налити і Мореллі, одначе Гілд зашкодив цьому.
– Ви дуже добрі, місіс Чарлз, але законом заборонено давати арештованому алкоголь чи наркотики, хіба що за особливим приписом лікаря. – Він подивився на мене. – Правду я кажу?
Я засвідчив це, і ми, всі решта, випили. Гілд поставив порожню склянку і підвівся.
– Мушу забрати у вас пістолет, але не переймайтесь. Ми ще встигнемо все обговорити, коли одужаєте. – Він узяв Нору за руку і незграбно нахилився у поцілунку. – Сподіваюся, ви не образились на мої слова. Я лише хотів…
Нора вміла чарівно посміхатись. Вона подарувала Гілду свою найпривабливішу посмішку.
– Образилась? Навпаки!
Вона проводила поліцейських і заарештованого до дверей, крізь які кількома хвилинами раніше вийшов Кейсер.