– Нісенітниця. До того ж ви з ним вийшли тоді з готелю разом. Він просто б не встиг…
– Але моє таксі повзло як черепаха, – заперечила вона, – і ще я могла де-небудь зупинитися – здається, так і було. Якщо не помиляюсь, то я зупинилась біля аптеки, щоб купити аспірину. – Вона енергійно закивала головою: – Саме так.
– А його ти попередила, що по дорозі зупинишся, – підхопив я. – Не треба, Мімі. Вбивство – тяжкий злочин. Не слід зводити наклепи на того, хто тебе ошукав.
– Ошукав? – вирячилась Мімі. – Хто? Цей… – Вона обізвала Йоргенсена всіма непристойними й соромітницькими прізвиськами, які тільки знала, й зрештою вже просто вищала мені в обличчя.
Коли вона спинилась перевести подих, я зауважив:
– Блискуча, зізнатися, лайка, але…
– У нього навіть вистачило нахабства запідозрити мене у вбивстві, – повідомила вона. – Розпитувати мене він не наважився, але тримався своєї думки, доки я йому продемонструвала… Ну, те, що я не вбивала.
– Ти не це хотіла сказати. Що ти йому продемонструвала?
Вона тупнула ногою.
– Досить мене ятрити запитаннями!
– А іди ти к бісу! – розлютився я. – Сама мене закликала. – Я пішов за пальто й капелюхом.
Мімі кинулась услід і вхопила мене за руку:
– Ніку, пробач, будь ласка! Це все мій паскудний характер. Сама не розумію, що робл…
До кімнати увійшов Гілберт і оголосив:
– Я вас трохи проведу.
– Ти підслуховував! – обпалила його поглядом Мімі.
– Хіба можна не почути твого вереску? – зауважив він. – Дай мені грошей.
– Ми ще не скінчили розмову, – відрубала вона.
Я зиркнув на годинник.
– Мушу бігти, Мімі. Вже запізнююсь.
– Може, повернешся, коли владнаєш справи?
– Якщо не буде пізно. Не чекай.
– Я буду вдома, – сказала вона. – Приходь, як би пізно не було.
Я пообіцяв, що постараюсь. Вона дала Гілберту гроші, й ми з ним зійшли сходами вниз.
19
– Я підслуховував, – зізнався Гілберт, щойно ми вийшли з готелю. – Вважаю безглуздям не скористатися з можливості й не підслухати, якщо хочеш вивчити людей, – адже вони зовсім інші в твоїй присутності. Звичайно, вони сердяться, коли дізнаються, що їх підслуховували, – він вишкірився, – та навряд чи тваринам і птахам так само подобається нагляд натуралістів.
– І багато ти почув? – поцікавився я.
– Достатньо, щоб скласти повну картину.
– Яка ж твоя думка?
Він стулив губи, наморщив лоба і розсудливо мовив:
– Важко сказати щось певне. Мати ще може щось приховати, але на вигадку вона слабка. Ви, мабуть, помітили таку кумедну річ: люди, що звикли всім брехати, роблять це якнайнезграбніше і легше за інших піддаються на брехню. Здавалося, вони б то мусили бути насторожі – аж ні, вони якраз і готові повірити в будь-яку дурницю. Скажіть, ви це помічали?
– Так.
– Я от що хотів вам повідомити: Кріс учора не ночував удома. Через цс мати й дратується більше ніж звичайно. Вранці и взяв пошту і знайшов там лист, адресований Крісу. Я вирішив, що в листі може бути щось цікаве, й відклеїв конверт над парою. – Він витяг з кишені листа і протягнув мені. – Прочитайте, а тоді я його знову заклею і покладу до завтрашньої пошти на випадок, якщо Кріс повернеться, хоч, на мою думку, навряд чи.
– Чому ти так думаєш? – спитав я, беручи листа.
– Бо він справді – Келтермен.
– Ти сказав йому про це?
– Не мав такої пагоди. Я його не бачив після нашої з вами розмови.
Я розглянув лист, який тримав. На конверті стояв штемпель міста Бостона, штату Массачусетс, від 27 грудня 1932 року і якось по-дитячому, явно жіночою рукою виведена адреса: "Нью-Йорк, готель "Котленд", містеру Крістіану Йоргенсену".
– Як це тобі спало на думку розпечатати конверт? – поцікавився я, видобуваючи лист.
– Я не вірю в інтуїцію, – відповів хлопець, – але так, певно, часом трапляється, що якісь запахи, звуки, особливості почерку – незбагненні й, можливо, навіть неусвідомлені – впливають на наші дії. Не знаю, що було в даному разі, тільки я відчув – лист може виявитись дуже важливим.
– І часто в тебе виникають такі почуття щодо сімейної кореспонденції?
Він зиркнув на мене, ніби бажаючи пересвідчитись, чи я не жартую, і відказав:
– Не часто, але я й раніше відкривав їхні листи. Я вам уже пояснював, що займаюся вивченням людей.
Я став читати листа:
"Любий Сіде!
Ольга написала мені, що ти знову повернувся до США, одружився на іншій жінці й тепер звешся Крістіаном Йоргенсеном. Це так само непорядно з твого боку, Сіде, як і те, що ти мене кинув і не озвався бодай словом за ці роки. Ні разу не надіслав грошей. Я знаю, що ти мусив утекти через ускладнення з містером Уайнентом, але певна, що він давно вже про все забув, і думаю, ти міг би мені написати, бо, як тобі чудово відомо, я завжди була твоїм вірним другом і зроблю для тебе все, що зможу. Не хочу тобі дорікати, Сіде, але повинна з тобою зустрітись. Я не працюватиму в крамниці в неділю й понеділок на Новий рік, тож приїду до Нью-Йорка в суботу ввечері, щоб з тобою побачитись. Напиши, де і коли ми можемо зустрітись, бо я не бажаю завдавати тобі неприємностей. Обов'язково повідом відразу, щоб я змогла вчасно отримати листа.
Твоя справжня дружина
Джорджія".
Далі була адреса.
– Так, так, – промовив я, ховаючи лист у конверт. – Як це ти втримався, щоб не розповісти матері?
– Та я знав, як вона може це сприйняти. Ви ж самі бачили її реакцію на вашу розповідь. Як ви гадаєте, що мені слід тепер робити?
– Ти можеш повідомити через мене про це поліцію.
Він відразу кивнув:
– Вам видніше. Покажіть їм листа, якщо хочете.
– Дякую, – сказав я і поклав листа до кишені.
– Тепер інше, – провадив далі він, – у мене було трохи морфію для експериментів і хтось його поцупив, близько двадцяти гранів.
– Для яких ще експериментів?
– Я його собі вводив. Хотів перевірити, як він діє.
– Ну і що, сподобалось? – поцікавився я.
– Та я не шукав розваги. Просто бажав дослідити. Я взагалі не переношу того, що затьмарює розум. Через це майже не вживаю спиртного і не курю. Одначе хочу випробувати кокаїн, бо, кажуть, він загострює думку. Це правда?
– Так кажуть. Хто ж, по-твоєму, міг поцупити наркотик?
– Думаю, Дороті. В мене своя теорія щодо неї. Тому я й збираюся на обід до тітки Аліси – Дороті ще там, – і хочу все вияснити. Я можу витягти з неї що завгодно.