– Хто його опізнав?
– Я послав агента до дівиці, яка підтверджує його алібі, тієї Ольги Фентон, і він зрештою вичавив з неї зізнання. Але, за його словами, вона непохитно стоїть на алібі коханця. Я хочу сам піти поговорити з нею. Не бажаєте зі мною?
Я зиркнув на годинник і відмовився:
– Охоче б, але вже надто пізно. Його спіймали?
– Ордер на арешт маємо. – Він замислено подивився на мене. – Ну цей голуб у мене розколеться!
Я вишкірився:
– То що тепер скажете – хто вбив Джулію Вулф?
– Зараз мене це не обходить, – зауважив він. – Дайте спершу зібрати якомога більше фактів, а тоді я миттю вкажу на злочинця.
На вулиці він пообіцяв тримати мене в курсі подій і потиснув на прощання руку. Та щойно відійшовши, знову мене наздогнав, щоб передати найкращі побажання Норі.
17
Вдома я передав Норі привіт від Гілда і переказав новини.
– У мене також для тебе послання, – повідомила вона. – Заходив Гілберт Уайнент – і дуже засмутився, що тебе нема. Він просив переказати, що має розповісти тобі дещо "надзвичайно важливе".
– Напевно, він відкрив у Йоргенсена материнський комплекс.
– Ти думаєш, це Йоргенсен її вбив? – спитала вона.
– Мені здавалося, я знаю, хто вбивця, – відповів я, – та тепер все так переплуталось, що я можу тільки припускати.
– І які ж твої припущення?
– Мімі, Йоргенсен, Уайнент, Нунгейм, Гілберт, Дороті, тітка Аліса, Мореллі, ти, я чи Гілд. А може, й Стадсі. Не приготуєш чогось випити?
Вона зробила кілька коктейлів. Коли я вже прикінчував другий чи третій, Нора, яка пішла відповісти по телефону, повернулася і сказала:
– Твоя подруга Мімі хоче з тобою поговорити.
Я підійшов до телефону.
– Алло, Мімі!
– Ніку, мені дуже соромно за той вечір, я просто була так розстроєна, що не тримала себе в руках і влаштувала комедію. Вибач мене, будь ласка, – проторохтіла вона, наче прагнучи якнайшвидше відбутися.
– Та все гаразд, – заспокоїв я її.
Ледь дослухавши відповідь, вона знову заговорила, вже повільніше і поважніше:
– Можна тебе побачити, Ніку? Сталося дещо жахливе, дещо таке… Не знаю, що й робити, як поводитись.
– Що сталося?
– Я не можу це сказати по телефону, але ти повинен мені допомогти. Мені потрібна порада. Можеш приїхати?
– Тобто зараз?
– Так. Благаю.
– Гаразд, – погодився я і вийшов до вітальні. – Я знову вихоплюсь, з'їжджу до Мімі. Вона каже, що скочила в халепу і просить допомоги.
Нора зареготала:
– Хай тобі щастить! Вона хоч вибачилась перед тобою? Переді мною розшаркалась.
– Так, на одному подиху. Дороті дома чи ще в тітки Аліси?
– Якщо вірити Гілберту, то ще в тітки. Ти надовго?
– Ні, тільки з'ясую. Схоже, вони схопили Йоргенсена, і вона бажає дізнатися, чи можна все владнати.
– А йому щось загрожує? Тобто якщо він не вбивав ту Вулф?
– Думаю, вони можуть витягти на світ старі звинувачення проти нього – письмові погрози, спроба шантажу. – Я відставив коктейль і запитав себе і Нору: – Цікаво, чи знав він Нунгейма? – Поміркувавши над цим, я нічого більше не зміг додати. – Гаразд, я пішов.
18
Мімі простягла мені назустріч обидві руки.
– Як це великодушно з твого боку, що ти мене пробачив. Ніку, ти завжди був незлопам'ятним. Не знаю, що це мене вкусило в понеділок.
– Пусте, – зауважив я.
Вона виглядала рум'янішою ніж звичайно, напружене обличчя робило її молодшою. Блакитні очі палали, а руки, які я тримав, були як лід. З усього відчувалося, що вона збуджена, але причину я не міг відгадати.
– Твоя дружина, – проказала вона, – теж виявилась такою доброю, що…
– Облиш це.
– Ніку, чим може загрожувати приховування чиєїсь причетності до вбивства?
– При бажанні того, хто приховував, можуть звинуватити як спільника, постфактумного спільника – є такий термін.
– Навіть якщо він потім змінив свою думку і все розповів? – Однаково. Але, як правило, цього не роблять.
Вона роззирнулася по кімнаті, наче вирішила пересвідчитись, що нікого нема поруч.
– Джулію Вулф убив Клайд. Я знайшла докази і сховала їх. Що тепер мені буде?
– Мабуть, нічого, хіба що вишпетять. Клайд був колись твоїм чоловіком, тобто ви з ним родичі, й жоден суд не звинуватить тебе у вигороджуванні злочинця, якщо, звичайно, не побачать у цьому іншої мети.
– А ти її бачиш? – нешвидко й неприязно спитала вона.
– Не знаю, – відказав я. – Як на мене, ти хотіла скористатися з доказів його вини, щоб при зустрічі здерти з нього гроші, але тепер дещо змусило тебе змінити плани.
Розчепіривши пальці з гострими нігтями, вона потяглася правицею до мого обличчя, ошкіривши міцно стулені зуби. Я схопив її за зап'ясток.
– Жінки геть розбосякувались нині, – зазначив я, намагаючись надати голосу смутку. – Я щойно від одної, яка пожбурила в чоловіка сковорідку.
Мімі посміхнулась самими губами:
– Ах ти негіднику! Завжди про мене найгіршої думки. Я відпустив її руки, й вона потерла занімілий зап'ясток.
– А хто це пожбурив сковорідку? – поцікавилась вона. – Я її знаю?
– Не Нора, якщо ти це мала на увазі. То як, заарештували вже Сіднея-Крістіана Келтермена-Йоргенсена?
– Що?
Її розгубленість була щирою, хоч саме це мене й здивувало.
– Йоргенсен – насправді Келтермен. Мусиш його пам'ятати. Я думав, тобі це відомо.
– Ти хочеш сказати, що той жахливий тип, який…
– Так.
– Я в це не повірю! – Вона підхопилася, заламуючи руки. – Ні! Ні! – Обличчя її скривилося від страху, голос зазвучав глухо, як у черевомовця. – Не повірю!
– Це не допоможе, – зауважив я.
Вона не слухала, ставши до мене спиною біля вікна.
– Там, навпроти готелю, сидять у машині двоє, дуже схожі на поліцейських шпиків, які чекають його, щоб…
Вона обернулася і різко спитала:
– Ти переконаний, що він Келтермен?
Переляк майже зійшов з її обличчя, голос став нормальний.
– Поліція переконана.
Ми лупились одне на одного, напружено розмірковуючи. Я подумав, що злякалася вона не того, що Йоргенсен убив Джулію Вулф чи що його можуть заарештувати, а іншого – що одруження на ній було лише кроком у плані його помсти Уайненту.
Коли я розреготався – не так від кумедності думки, як від її раптовості, – вона здригнулася і невпевнено вишкірилась.
– Я не повірю, – проказала вона вже лагідно, – доки він сам мені про це не скаже.