Оповідання народне
Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося — що й до крихіточки тямлю.
А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.
Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде — відти не прийде, де що пішло — відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,— бог би їх не простив!
От скоро, кажуть, Лавра спрятали — молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.
— Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,— жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.
— Батьки мої любі, голуби мої сизі,— стане вона їм, бувало, правити.— А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!
А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! — то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити — ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали — то най і старе сховається!
Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками — Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..
— Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.
— Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...— та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.— Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.
— Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! — промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.
— Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,— дійся божа воля! — аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.
А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..
Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди — аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.
— А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? — питає стара.
— Та гаразд, паніматочко!
Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.
— Пов’яжіть, паніматочко,— кажуть.— Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.
Стара така рада!
— Іди,— каже,— доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.
— Калина бух! — до землі:
— Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце — та ліпше мені буде.
Стара мов і не чує.
— Що ти знаєш,— каже,— ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.
Присилувала, віддала.
* * *
По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.
— Нащо мені,— каже,— посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.
Поїхали...
По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,— дарма.
Одної неділеньки сидять собі обоє — одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.
— А відки, легінь? — пита старий.— Куди дорогою?
— Буковинський,— каже.— Іду, служби шукаючи.
— Наймися в мене.
— Та добре.
— А що правиш?
— Що другим даєте, то й мені дасте,— каже.
— Згода. Просимо ж у хату.
Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.
А молода молодичка дома умліває:
— Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!
Він за кресаню.
— Іду,— каже,— до Черемошу глибокого — не далеко.
Вона його за ручку:
— Не йди,— каже,— або й мене бери.
Остались обоє, обгорнулись — нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив:
— А чого тобі,— каже,— попід вічка такі синці? Чого, голубко? — та й знов став цілувати.
— Нелюб убиває,— каже.— Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?
— Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! — Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку.
А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:
— А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!
Вона мовчить.
— Чому ти мене не любиш? — я тебе ще раз питаюся!
Вона мовчить.
— Ех! — відмахнув сокирою та хоче її в голову.
А Марко лап! — за руку:
— Стій!
Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася — та йому право в чоло. Відразу пав без душі.
* * *
Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався — дарма: не ймили німці віри.
Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона — без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує: