Переклад: Анатолій Перепадя
Розділ перший
Жовті черевики
Для Мегре 19 листопада запам'яталося ось чим: того дня випадали іменини братової, окрім того, то був понеділок, а на Кедез Орфевр 1 панує переконання, що вбивства рідко трапляються в понеділки, зрештою, то було перше того року СЛІДСТВО, яке відкривало зимовий сезон.
Всю неділю сіялася холодна мжичка. Дахи і бруківка були масно чорні. Жовтава мла, здавалося, тислася крізь щілини вікон. Пані Мегре навіть не витримала і сказала:
— Треба законопатити вікна.
Щоосені, вже принаймні п'ять років, Мегре обіцяв це зробити найближчої неділі.
— Краще одягнув би тепле пальто,— сказала дружина.
— А де воно?
— Зараз принесу.
О пів на дев'яту ранку в покої ще горіло світло. Пальто Мегре тхнуло нафталіном.
Коли задзвонив телефон, у бюро не було ні Люкаса, ні Жан-в'є, ані малого Лапуента. Відповів Сантоні, корсіканець, новак у бригаді, який перед цим десять років працював у команді, шо наглядала за гральними домами, а далі — в моральній поліції.
— Це інспектор Неве з третьої округи, пане шеф. Питає, чи може з паном розмовляти. Здається, в нього якась пильна справа.
Мегре схопив трубку.
— Що нового, голубе?
— Телефоную з ресторану на бульварі Сен-Мартен. Знайдено чоловіка, забитого ножем.
— На бульварі?
— Ні. Не зовсім. Нібито в глухому завулку.
Неве, детектив досвідчений, відгадав одразу думку Мегре. Різанина, надто в людному районі, випадок не дуже цікавий. Нерідко билися пияки або зводили порахунки іспанці чи африканці.
— Діло, здається мені, дивне. Може, було б краще, аби ви сюди приїхали. Це між великим ювелірним магазином і крамницею зі штучними квітами.
— їду.
Вперше комісар брав з собою Сантоні. В чорній малолітражці П. Ж.2 він почував себе ніяково у повівах парфумів, якими напахтився його товариш.
Низенький на зріст інспектор Сантоні носив взуття на високих підборах, мастив волосся брильянтином, а —на середньому пальці в нього сидів великий жовтий діамант, без сумніву, фальшивий.
Постаті перехожих чорніли в пітьмі вулиць. На тротуарі бульвару Сен-Мартен зібралося чоловік з тридцять, яких два поліцаї в пелеринах утримували на належній відстані. Дверцята автомобіля відчинив Неве.
— Я попросив лікаря, щоб він зачекав вас.
То був час, коли на цій людній околиці Великих Бульварів панував найбільший рух. Великий освітлений годинник над ювелірним магазином показував двадцять хвилин на шосту.
Поміж двома крамницями — кінець глухого завулка, такого вузького, що його можна й не помітити. То були, власне, лише суточки між двома мурами, зовсім не освітлені, і вели вони, мабуть, на якесь подвір'я.
Неве показував Мегре дорогу. За три-чотири кроки вони наткнулися в завулку на кількох людей, що стояли в темряві. Лише зблизька можна було розпізнати їхні обличчя.
На землі, під розмоклим од вогкості муром, лежав чоловік; одна рука його була підібгана під себе, друга, з побілілою долонею, майже загородила весь прохід.
— Неживий?
Дільничний лікар кивнув головою:
— Смерть наступила одразу.
Ніби для підсилення тих слів світляне кружало електричного ліхтарика поповзло по трупу і пустило дивний одблиск від ножа, що стирчав у тілі. Другий ліхтарик освітив профіль убитого, розплющене око й щоку, подряпану, очевидно, об зубчастий мур.
— Хто його знайшов?
Один поліцай, який тільки на те й чекав, ступив •наперед; його риси ледве позначилися. Він був молодий і схвильований.
— Я йшов обходом. За звичкою кидав оком у всі проходи через людей, які під покровом теїмряви чинять усяке паскудство. Помітив якусь постать на землі. Спочатку подумав, що п'яничка.
— Уже не жив?
— Мабуть, ні. Тіло, однак, було ще тепле.
— Котра була година?
— Чотири сорок п'ять. Я свиснув колезі і негайно подзвонив на пост.
— Це я прийняв повідомлення,— втрутився Неве,— й одразу приїхав. Доручив колезі викликати лікаря.
— Ніхто нічого не чув?
— Наскільки мені відомо, ні.
Трохи далі видко було двері з тьмяно освітленим віконцем угорі.
— А то що таке?
— Двері ведуть до контори ювелірного магазину. Тут ходять рідко.
Перед виїздом повідомили про випадок відділ криміналістики. Експерти прибули з усім своїм спорядженням і фотоапаратами. Робота захопила цілком їхню увагу, вони нічого не розпитували, скаржилися лише, що важко працювати в такій тісноті.
— Що там далі у дворі?
— Нічого, мури. Єдині двері, забиті давно, ведуть на вулицю Меслей.
Було ясно, що чоловікові всаджено ножа в спину, коли він пройшов кроків із десять завулком. Вбивця скрадався за ним нечутно. Перехожі, що валом валили по бульвару, нічого не помітили.
— Я оглянув його кишені і знайшов гаманець.
Неве подав його Мегре.
Гаманець був такий собі — ні новий, ні занадто потертий. В ньому лежало три тисячофранкові і кілька стофранкових банкнот, а також посвідчення на ім'я Луї Туре, комірника, що мешкає в Жюві, на вулиці Тополиній, 37. Там ще були: виборчий бюлетень на те ж прізвище, паперовий аркуш з кількома словами, написаними олівцем, і дуже стара фотографія маленької дівчинки.
— Можна починати?
Мегре кивнув. Блиснуло світло, клацнули апарати. Юрба в кінці завулка густішала, і поліція ледве стримувала її.
Далі експерти обережно витягли ножа, який потрапив до спеціальної скриньки, і, зрештою, тіло перевернули. Показалося лице людини віком від сорока до п'ятдесяти років, на якому відбилося лише здивування.
Він, мабуть, не збагнув, що з ним сталося. Так і помер. Його подив мав у собі щось таке дитяче, в ньому було так мало трагічного, що хтось у пітьмі нервово засміявся.
Одягнений він був чисто і пристойно. Мав на собі темний костюм, бежеве легеньке пальто, а на дивно викручених ногах — жовті черевики, що пасували своїм кольором до дощового настрою того дня.
Окрім черевиків, усе було таке буденне, що ніхто не звернув би на нього уваги на вулиці чи на одній з багатьох терас бульвару. А проте поліцай, який знайшов убитого, сказав:
— Мені здається,-що я його вже бачив.
— Де?
— Не пригадую. Але це обличчя мені начебто знайоме. Пан знає, таких людей ми здибуємо щодня і не звертаємо на них особливої уваги.
— Обличчя і імені щось промовляє,— підтвердив Неве.— Можливо, він працював у цьому районі.