Дід Василь, сильно загрібаючи воду, підігнав човна до самого берега, плив одміттю, оглядаючись назад. Чи не за ним погоня? Ні, над Дніпром мовчання, лише десь у сутінках стогне розбурхана чайка.
Він зупинився біля входу в рукав. Перепочив. Зачерпнув води з Дніпра, обполоснув об-личчя.
Зненацька з річкового плину щось випірнуло на берег. Заплескотіла хвиля. Застогнала. Темна постать упала на пісок, поповзла. Дід Засиль кинувся до неї, схилився. У світлі зірок впізнав циганку. Обличчя Радуні було мертвенно-сіре, очі заплющені, пальці судорожно ха-палися за кущики бур’яну, вириваючи їх. Вона відчула, що хтось над нею схилився, глипну-ла, впізнала Сміяна. Захлипала знеможено.
— Радуню, — тривожно зашепотів дід Василь, — як ти опинилася тут? Що сталося? Де Оленка?
— Нас схопили, — ледь вимовила циганка. — Замкнули там, у трюмі. Ми були окремо. Мене допитували. Потім той звелів убити. Я стрибнула в Дніпро. Ой! Боляче!..
Вона, повзаючи по піску, схопила діда за руку, стисла з неймовірною силою.
— Не дай… пропасти дитині!.. Врятуй, збережи, молитимусь за тебе… Врятуй!.. Батька вбили, я вмру… Хай хоч вона житиме. Чуєш, батеньку, врятуй!
Дід Василь підхопив її на руки, вмостив на дно човна. Нічого не питаючи, відштовхнувся від берега й хутко завеслував униз по старику. Радуня скулилася на сіні, ти-хенько постогнувала. Старий Сміян подумки підганяв себе: хутчіше, хутчіше! Повідомити партизанів про арешт Оленки, врятувати ще не народжене дитя. Він повинен їх обох вряту-вати! Бо для чого ж він виповз із задушливого підземелля, з-під вогню і попелу?
Незабаром він був біля свого притулку на прадавній гатці. Втягнув човна у плетиво лоз і чагарів, між рогозу та ситнику. Радуня знову закричала, тамуючи біль і муку, схопилася руками за борт, намагаючись вилізти. Він лагідно притиснув її плечі до сіна, шепнув:
— Заспокойся. Дозволь мені, я вмію. Натужся, Радунечко… Натужся, дитятко…
На руках Сміяна забилося маленьке тільце. Закричало, заплакало. Він одірвав довгу нитку від рибальської сітки, перев’язав пуповину, відкусив. Сполоснув новонародженого. Підніс голе тільце до матері. Радуня затихла, дихаючи судорожно й слабенько. Її глибокі бездонні очі дивилися в небо, ніби не помічали вже цього світу.
— Донька в тебе, — прошепотів дід Василь. — Донька.
— Ім’я… ім’я дай, — прошепотіла циганка. — Будь їй батечком.
— Русалія, — хвилюючись, сказав Сміян. — Хай буде Русалією. Дніпровська дитина.
— Русалія, — болісно всміхнулася мати. — Будь щаслива, Русаліє. І прости…
З її вуст зірвався останній подих. Груди опустилися, завмерли. Дід Василь з безпомічним дитям на руках розгублено стояв над нею.
Інтродукція
НУЛЬОВИЙ АРКАН
"Ракета", стишуючи хід, підпливала до причалу "Сміяни". На березі хвилювалася юр-ба, вишикувалися піонери в червоних галстуках, тримаючи квіти в руках. Делегати конґресу виглядали у вікна, жваво перемовлялися.
Фон Шварц закрив книжку, заплющив очі. Ось воно, пророцтво тієї циганки. Вона справді не втопилася тоді, а народила дитя. І дивакуватий, затаєний Сміян, котрий був ста-ростою, можливо, ще живий. Що йому ці далекі, чужі люди? Навіщо йому пірнати у безодню минулого? А вона клекотить, притягує, нагадує… Боляче б’є бумеранґ часу.
…Циганку ввели тоді до його кабінету на дебаркадері ввечері. Поклали на стіл речі, знайдені при обшуку: засмальцьовані гадальні карти, кілька антифашистських листівок, на-писаних від руки. Він здивовано перечитав текст, хмикнув. Ковзнув поглядом по великому животу. Внутрішньо гидливо пересмикнувся, але зберіг на обличчі посмішку. Звелів солдатові вийти, залишити їх вдвох.
— Готуєшся стати матір’ю? — майже лагідно запитав він.
Циганка з гідністю кивнула.
— А це ж для чого? — іронічно запитав фон Шварц, вказуючи на листівки.
— Для того ж, — просто сказала вона. — Щоб дитя моє жило.
Відповідь була настільки смілива й достойна, що офіцер вражено замовк, пропікаючи поглядом Радуню. Вона не відвела очей, ніби дивилася вдалеч, крізь нього.
Він затамував шаленість, що рвалася зсередини. Кивнув на карти, відібрані в неї.
— Гадаєш?
— Буває…
— І збувається?
— Те, що суджено, — збудеться.
— Хто ж його судить — "суджене"? — іронічно хмикнув фон Шварц.
— Кожен несе долю в грудях. Ближче близького.
— Погадай мені, — раптом запропонував фон Шварц. — Якщо вгадаєш, я тобі, можли-во, подарую… життя.
— Не треба "якщо", — відсікла Радуня з гідністю. — Я погадаю…
Почала розкладати карти на столі. Просто, спокійно, ніби гадала десь бабам під се-лянською хатою. Криваві плями на скронях ("хлопці перестаралися", — подумав фон Шварц), сплутане волосся, чорні огненні очі, забрьохана спідниця і карти Таро, древні сим-воли мудрості, в тонких пальцях ворожки. Фон Шварцу здалося, що він бачить химерний надісторичний сон, в якому сплелися всі віки. Свідомість намагалася збагнути дивну мозаїку тисячоліть, що тепер, перед ним, спліталася в таку парадоксальну картину.
— Ну що? — недбало запитав, пихнувши сигаретою.
Циганка охопила поглядом розташування карт, глянула суворо на гестапівця.
— Що ж. Зламав ти долю свою.
— Як то — зламав? — криво всміхнувся фон Шварц.
— Глянь сюди. Твоя стежка вела в астральні простори, до зір. Велика і ясна путь. Та на перехресті, біля каменя…
— Якого каменя?
— Біля каменя вибору. Там, де… як це, в казці?.. Направо підеш, наліво підеш… Біля цього каменя ховалися гієни і вовки. Ось вони, поглянь.
— Які гієни? — хмикнув фон Шварц, вражений фразою про "астральні простори". Проклята циганка, звідки їй це стало відомо?
— Гієни? — перепитала вона. — Ті, що в душі. Людина, буває, глянеш — ніби, як усі люди. А в душі — звіринець. Скрегіт зубів, ляскання щелепів. Ось твої звірі й повели тебе на шлях крові.
— І що? — тихо запитав він.
— Страшний шлях. І страшне спустошення в душі твоїй. Жити будеш довго. Дуже дов-го. Але краще б тобі не жити.
— Он як? — злобно засміявся фон Шварц. — А то ж чому?
— Пустеля в душі… кров на руках… і безнадія. Ти вернешся на шлях зір, але вже вони відвернуться від тебе. Глянь, ти прикований до скелі диявола ланцюгом. І всюди, всюди криваві сліди… І каяття… І неможливо вернутися назад.