Микола у трамваї протискувався до виходу. Схилившись до якоїсь дівчини, ввічливо запитав:
— Ви зійдете тут?
— Ні.
— Дозвольте пройти.
— Прошу.
Микола ступив на східці, оглянувся, зиркнув на дівчину, і остовпів. На нього сяйнули великі сині очі, обрамлені довгими густими віями. Над ними крильми розліталися густі бро-ви, що зрослися на переніссі. Дівчина ніяково всміхнулася. Трамвай рушив, але Микола й не думав стрибати з підніжки. Він дивився на незнайомку, і дивна тиша пливла між ними. Трамвай знову почав гальмувати. Кондукторка назвала зупинку, смикнула за мотузку дзвінка.
— Вам сходити? — тихо озвалася дівчина.
Микола не рухався з місця. Він стояв стовпом, несміливо дивлячись на неї. Що трапи-лось, хлопець не усвідомлював. Тиша раптового приголомшення прорвалася натиском ура-ганних почуттів. Микола раптом відчув, що нізащо не залишить її, не познайомившись, бо жити без неї вже не зможе. Трапилося таке, чого ніяк не збагнути. Вперше бачить дівчину, але відчуває, ніби знає її одвіку, і ця зустріч — лише одна з багатьох минулих. Що ж робити? Як до неї звернутися? Чи не розгнівається вона, чи не осоромить привселюдно?
Трамвай дійшов до Червоноармійської, зупинився. Дівчина підступила до виходу, гля-нула на Миколу.
— Мені пора. Дозвольте.
Вона вистрибнула з трамваю. Пролунав дзвінок. І тоді Микола, ні про що не думаючи, не зважаючи ні на кого, очманіло кинувся вслід за нею.
Вона перейшла на правий бік вулиці. Микола пішов назирці, нервово м’яв у руках ди-пломну книжку, з кожною хвилиною втрачаючи сміливість.
Дівчина помітила його, раз у раз озиралась на Миколу. Це надало йому сміливості. Він вихопив з кишені блокнота, знайшов огризок олівця. Натикаючись на людей, похапцем по-чав писати:
"Дорога незнайомко…"
Зупинився, з досадою почухав потилицю. Банально! Ніби в якомусь сентиментальному романі. Та й що він напише? Що хоче зустрітися? Що вона йому подобається? Хіба можна передати словами те почуття, яке виникло в душі, і якому він сам не може дати пояснення?!
Микола рішуче порвав листочка, подивився на людський потік. Дівчина зникла. Погляд хлопця не бачив її серед натовпу. Ех, розтяпа. Боягуз!
Микола метнувся через вулицю. Він не зважав на свистки міліціонера, на сигнали ав-томашин. Метушився серед людей, заглядав у обличчя дівчат. Нема! Він був ладен рвати волосся на голові. Що ж тепер буде? Як він без неї житиме? Хіба знайдеш її у великому місті, не знаючи навіть імені?
І раптом Микола побачив її. Дівчина стояла біля сатураторного візка й пила газовану воду. Дивилася на нього. І Микола якось підсвідомо відчув, що вона жде його, хоче, щоб він підійшов.
Вона поставила склянку. Рушила тротуаром. Хлопець рішуче догнав її, пішов поруч. Вона не обернулася, тільки матово-біла щока її запаленіла. Підійшли до Ботанічного саду. Тут було затишно. На голови перехожих падали одцвітаючі свічки каштанів. Плакучі верби пестливо торкалися ніжно-зеленими косами людських плечей і облич.
Микола кашлянув. Дівчина зупинилася, підняла очі вгору. Їхні погляди зустрілися і… не могли розійтися. Хлопець не бачив ні стоптаних білих черевиків, ні старенького плаття. Він купався в синьому джерелі, що струмилося з нововідкритого світу — світу її очей. Серце солодко защеміло, глухо загупало, ніби теж хотіло прорватися на волю. В о й а… Одна в цілому світі. Та, що марилася в снах, мріях, видіннях, у музиці, в піснях, котра малювалася на сторінках книг, дивилася з блакиті неба, з квітів, озивалася в шепоті дерев, у подиху трав-невих вітрів.
Вона стоїть перед ним. Не вигадана, не змальована! І знову у серці зародилося відчуття, що це не перша їхня зустріч, — він знає, що так було вічно… завжди… Та й справді, хіба без неї можна жити? Хіба вона може не існувати? Вони всього-на-всього були в розлуці… А те-пер зійшлися. Навіки зійшлися знов, як у тій пісні.
Довго стояли вони, зачаровано дивлячись одне на одного. Нарешті хлопець здобувся на слово.
— Я… Микола…
— А я… Оленка, — почувся несміливий голос.
Микола аж засяяв від щастя. Оленка! Яка гармонія в слові: Оленка… Музика в імені! Саме це ім’я, лише воно одне марилося йому в снах.
Три дні зустрічалися Микола й Оленка. Ходили алеями над Дніпром, між рядами каштанів та лип, і все говорили, говорили. Про свої мрії, про музику, книги. І лише про по-чуття, яке в обох пломеніло в очах, рвалося з грудей, чулося в кожному русі, в кожному погляді, не прохопилися й словом.
Хлопці з гуртожитку помітили незвичайний стан Миколи. Роз’їжджаючись по домівках, жартували:
— Гай-гай, закохався наш Горенко! Прощай тепер, сільський клуб. Не поїде ентузіаст на ниву народну!
Микола, справді, відкладав поїздку додому. Він повертався з побачення, картав себе за те, що не сказав Оленці головного, про що невпинно думав. Все ніяк не наважувався.
І от бджола, воскресла на її долоні, надала йому снаги. Микола вирішив більше не жда-ти. Він летів вулицями Києва, мов на крилах. В душі орґаном звучало тільки одне: увечері він знову бачитиме Оленку, дивитиметься при зорях в її ніжні очі, чутиме тихий, грудний, неповторний її голос.
ДОЧКА І МАТИ
Оленчина мати працювала продавцем у штучному відділі аптеки. До неї й поспішала зараз дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не запам’ятала жодного слова з того, про що переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самоза-буття, бачила тільки якесь сяйво перед собою. І тим сяйвом був блиск його очей. Оленка й думки не мала про таке кохання, яке оспівують у книгах, у піснях. Вона не сміла навіть ду-мати так. У них було щось інше. Незбагненне, несподіване, хвилююче! Мертва бджола, що ожила… Клятва вірності…
Дівчина стріпнула головою, ніби відганяючи якісь видіння, тихенько засміялася. Хлопці захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого го-лосу звучала в її вухах, ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.
Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила доньку, ледь усміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.