Зупинилася над ліжечком Русалії, прислухалася до тихого подиху дитини. Онука… Во-на вже бабуся… Це ж і її Оксаночка могла б уже стати матір’ю. Могла б. А вона все ще грається у давні, забуті ігри.
Тихо, навшпиньки, щоб не розбудити Русалії, вийшла у передсвітанкову ніч. Місяць котився до обрію. В селі співали півні. Віконце у землянці діда світилося. Він теж не спить. Чому, чому він не сказав жодного слова, коли Оленка повідомила його про своє рішення? Ніби й не чув. Лише усміхнувся спокійно, лагідно, доброзичливо. І трохи з жалем.
Оленка підійшла до дверей землянки. Звідти чулися тихі перебори струн кобзи, хрип-кий старечий голос.
Оленка відчинила двері. Старий Сміян сидів перед відкритими челюстями печі, звідти лилося ніжне проміння танцюючого вогню, старечі пальці перебирали струни кобзи, ніби щось запитували в них. Він не обернувся на скрип дверей, не глянув на Оленку.
Вона зупинилася, помовчала, ніби очікуючи, що він сам збагне, щось запитає, розра-дить. Мовчання пливло між ними, ніби віки. І струни рокотали прибоєм далеких юнацьких спогадів. Нарешті, відчувши її німий запит, дід Василь тихо, повагом заспівав:
Повернутись до себе, у країну любові,
Всі питання розтануть, ніби роси ранкові,
Повернутись до себе, ніжну юність згадати,
Там, де квіти пахучі біля рідної хати…
О, навіщо ці мандри у розгублені роки,
В пащу давнього часу, в марнослів’я потоки?
Повернутись до себе, там де тиша й кохання,
Народитися знову у правічне світання…
— Навіщо ви мучите мене? — крізь сльози запитала Оленка. — Чому говорите натяка-ми? Ви щось відаєте? Звідки ваша певність, котрою катується моє серце? Я вже стара баба, а все ще вірю в казку, в небувалість. Невже можливе чудо в цьому світі?
— Хто вийшов з казки, — зітхнув дід Василь, не оглядаючись на неї, — той і далі по-несе її, щоб утвердити в новому житті.
Оленка зі стогоном сахнулася від нього, вискочила за двері. Почула, як навздогін їй старий Сміян сказав:
— Сьогодні я попливу на той бік, до Миколиної могили. Може, й ти зважишся? Разом з Сергієм?
Вона не відповіла, побігла до будинку, де вже в світанковій імлі бовваніла постать Сергія з квітами в руках. Він простяг до неї руки, обняв за плечі, несміливо заглядаючи у сині, змучені очі, наповнені сльозами.
Його долоні торкнулися Оленчиних щік. Вона здригнулася, напружилася, мов тятива лука.
Вдарила блискавиця. Зникли дерева довкола, Сергій, будинок, хмари в світанковому небі. Зникло все.
Зашуміли київські каштани, заспівав нічний вітер, далекий вітер юності, срібно забриніли струни місячної ночі…
"Якщо зраджу — хай мене покарає клятва вірності!" — прозвучав урочистий голос. Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону часу, оголила серце. Рідні очі наблизилися, загля-нули в душу. Кликали… Звали… Очікували…
— Ні! — скрикнула вона, відсахнувшись від Сергія. — Ні!
— Оленко, що з тобою? Оленко?
Вона відштовхнула його, кинулася бігти до Дніпра.
— Оленко, вернися!
Сергій метнувся за нею, кликав розпачливо:
— Оленко! Оле-е-енко!
Вона бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віти верболозів. Добігла до старезного в’яза, задихаючись, обняла його. Плакала, обмиваючи сльозами кору віковічного друга.
— Я не можу, не можу… Краще вмерти… Вмерти! Порадь мені, друже, скажи хоч сло-вечко.
"Розвій хмари душі, — скрипіло дерево, — відкинь примари…"
"Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?"
"Рідне серце — стежка твоя, — заспокоював в’яз. — Рідне серце, котре чекає вже вічність…"
Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла…
— Я божеволію… Так не можна… не можна…
Сергій підбіг до неї, підвів із землі — холодну, задубілу. Обігрівав її руки своїм поди-хом, плакав скупими чоловічими сльозами:
— Оленко, що ти робиш зі мною, з собою? Оленко, що ж нам діяти?
— Він живий, Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий.
— Оленко, ти ж маєш розум…
— Сергійку, сьогодні попливемо на його могилу. Попрощаємось. Я попрощаюся з юністю своєю, з казкою, а потім — я твоя. Я забуду…
Сергій повів її додому, загорнувши в плащ. Мовчав. Мовчали верболози довкола. Мов-чало світанкове небо, тривожно багряніючи над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до моря. Він щось знав, передчував, обіцяв.
ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ
Вони залишили човна внизу, зійшли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала, незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла, у неї було таке відчуття, що воно летіло десь перед нею, ніби клубочок вируючого полум’я.
Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’яни. Недалеко уже й верхів’я кручі, могила на ній, йо-го вічний спочинок. Там його розстріляли. Там він востаннє дивився на Лівобережжя і, може, посилав їй останнє вітання.
Дід Василь із Сергієм відстали, залишилися далеко позаду. Оленка вийшла на гору, по-бачила обеліск. Біля нього стояла ґрупа людей. Вона стишила крок, приклала долоню до гру-дей, намагаючись стримати стук серця.
Люди оглядалися на неї. Вражено подивилася на Оленку висока чорноока жінка з си-вим пасмом у косі, завмерла молода дівчина, яка тримала в руках букет польових квітів. Кого вона нагадує, на кого схожа?
Пшеничні коси, блакитні очі, брови зрослися на переніссі, ніби крила птаха. Поруч з нею плечистий білоголовий хлопець, котрий щасливо й розгублено усміхається їй.
— Олено Мусіївно?
— Євгене! Хто це?.. Хто це з тобою?
З гурту людей виступила висока худа постать, простягла до неї руки. Прозорі очі, такі, як і чверть віку тому, пронизали її, сколихнули всесвіт…
— Оле-е-енко!
— Миколо-о-о! Доню! Оксанко-о-о!
Здається, у безмежності прокотилися ці слова, відлунюючись у далеких світах. Троє обнялися, з’єдналися, завмерли…
Мовчазно стояли люди довкола. Не соромилась сліз Марія, усміхався радісно зворуше-ний Євген. Вони відчували, що стали учасниками таємничої містерії життя, великої тайни любові.
А на граніті тріпотіли в променях новонародженого дня червоні, багряні і білі троян-ди…
Апофеоз
ПІСНЯ ВІЧНОГО ВОГНЮ
ЛІТО 1985 РОКУ
До Вічного вогню вийшли і стали півкільцем три кобзарі. Фон Шварц жахнувся, гля-нувши на них, на їхні урочисті обличчя. Хто це? Звідки вони взялися тут?