"Храм зодчий творив із музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. Це особливо чітко відчувається, коли дивишся на прекрасне: на квіти, на людей, картини, споруди, природні явища…"
Він заплющив очі, відчувши себе трохи гордим за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди. Так. Так. Сильніше! Вище! Десь у високості відлунює дзвін заклику до величного творення. З глибин простору відгукується луна. Заклик почуто. Тихо, але впевнено зближаються до спільного поля творення трудящі. Це увертюра до симфонії про похід людства до щастя й радості. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитне склепіння неба, гуде земля під ногами мільйонів…
Микола, забувшись, змахнув руками, дириґуючи невидимому оркестрові. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі — в бу-динки, в людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово глянув на годинника. Пора. Вона ніколи не запізнювалася. Не-вже занедужала?
Ще кілька хвилин він терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богданові, повернув назад. Може, Оленка пішла іншою дорогою?
Збігло ще півгодини — Оленки не було. Пролетіла година — вона не з’являлася.
Не на жарт стривожившись, Микола вирішив їхати до Оленчиного будинку. Сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.
Відкрила Оленина мати. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилася, крижаним го-лосом запитала:
— Чого вам треба?
— Де Оленка? — не помічаючи її настрою, схвильовано запитав Микола.
— Нема Оленки, — одрізала Марія Іванівна. — Нема й не буде! Залиште її в спокої!
— В спокої? — аж кинувся від несподіванки хлопець. — Що це означає? Я не розумію вас.
— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.
— Вона це… сама сказала? — помертвілими губами витиснув Микола. — Сама?
— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.
Микола стояв, мов сновида. Він уже не чув, що далі говорила Марія Іванівна, не відчував зацікавлених поглядів людей, які визирали з сусідніх дверей. У свідомості дзвеніло лише одне: "Заміж, заміж, заміж… Оленка виходить заміж…"
Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо заспокоювала:
— Ви знайдете ще собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що ви дали б їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів… Я ба-жаю вам щастя.
Двері зачинилися, грюкнули, ніби одкраяли в Миколи частку серця. У грудях болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думках і в мріях?
Сині очі — озерця правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? Так щиро дивитися й обманювати?! Чому ж тоді можна вірити?
Микола люто вдарив кулаком по стіні, аж скрикнув від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Усі вони такі — жінки! Не треба йому кохання, не треба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме, а минуле залишиться тільки сном, мрією.
Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, огризком олівця експромтом на-писав вірша. Склавши листка трикутником, надписав адресу, прізвище, ім’я, вкинув до поштової скриньки на дверях Оленчиної квартири.
Йшов вулицею, опустивши голову, не дивлячись на людей, без мети, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, облудним здавався сміх жінок і дівчат, яких стрічав на тротуарі. Тепер у його душі звучала тягуча низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тисла його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій.
За годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований фанер-ний чемодан свій жалюгідний скарб, приготувався до від’їзду.
ВТЕЧА НА ВОЛЮ
Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалася, щоб не заплака-ти. Микола жде її, вірить, а вона — запізнюється. А втім — не її вина. Батько, як завжди, пе-репив, йому стало погано з серцем. Довелося везти його до лікарні, ждати кілька годин.
Їй було сумно й бридко. Дитяче почуття любові до батька жило в душі, шукало виправ-дання всьому, що б він не зробив. Але тверезий погляд відзначав невпинне падіння, деградацію близької людини. І в тому падінні не було навіть найменшого бажання піднятися знову вгору, до осмисленого, ясного життя. Лише чарка, дурне, вульгарне базікання.
Серце Оленки, долаючи давне дитяче почуття жалю і співстраждання, владно вистуку-вало свою волю: навіщо їй ця огидна щоденна каламуть? Навіщо примари вчорашнього дня? Чого вона може діждатися серед цих тіней? Скоріше до нього, до нього… до ніжного, єдиного, світлого…
Сходи. Майданчик. Гуляють пари, ходять екскурсанти, його нема! В Оленки впало сер-це. Вона кинула погляд на годинник — дванадцята година. Може, він пішов до мами? Безу-мовно, так. Скоріше туди!
Виймаючи з сумочки ключа, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила щось біле. Витягла трикутничок, прочитала адресу. Їй. Від кого ж?
Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутника. На порозі вже чекала мати, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно й улесливо блищали.
— Ну як?
— Що як, мамочко?
— Поїдеш до Русанова?
— Ой, мамо! Мені не до нього! Де Микола?
Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, засичала:
— Коли ти перестанеш мене мучити? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, ви-ховувала, годувала.
А ти он як віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу й тягаєшся з ним. Так за-пам’ятай, що нема твого Миколи! Нема й не буде! Я прогнала його!
Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом глянула на матір.
— Як… прогнала? Ти мариш?
— Прогнала — і все! Він більше не прийде. Я прошу тебе, не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи, вийдеш за Русанова?
Сині очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, схли-пуючи, тремтячими руками стала вдягати своє синє святкове плаття.