Олесь Бердник
Хто ти?
Роман-симфонія
Нежданому другу присвячую
Автор
…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі
Не згине правда, думка і добро,
Лиш краще, ширше розів’ється далі,
Не бійтеся — не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, —
Ядро ж живеє розростесь без впину…
ІВАН ФРАНКО
Запитають — як перейти життя? Скажіть — як по струні безо-дню: Красиво, бережно, блискавично.
АФОРИЗМИ СХОДУ
Увертюра
БУМЕРАНҐ ЧАСУ
Прохолодне весняне повітря, напоєне запахами альпійських луків, попливло через від-чинені двері в зал обсерваторії. Папірці з цифрами та графіками затріпотіли. Фон Круфт при-тримав їх долонею, оглянувся. На порозі стояла секретарка, гнучка, з буйною гривою білого волосся, вродлива фрейлейн у вишмульганих джинсах. Вона вибачливо усміхнулася зелени-ми очима, люб’язно перепитала:
— Я вас потурбувала, гер професор?
Він притримав записи важким прес-пап’є.
— Дрібниці. Я вже скінчив. Що у вас?
Вона наблизилася легко, безшумно. Поклала на стіл конверта.
— Квитки на завтра. До Києва.
— Ах так! Я й забув. Дякую, фрейлейн Марта…
— Машина до Цюріха буде о десятій ранку біля обсерваторії. З Цюріха до Женеви — о дванадцятій. В аеропорту ви приєднаєтесь до інших делегатів. Виліт о двадцятій. О двадцять другій ви вже будете в аеропорту Бориспіль. Там вас зустрічатимуть.
— Прекрасно. У вас все?
— Ви забули про кореспондентів, — зауважила секретарка. — Вони чекають уже бли-зько двох годин.
Фон Круфт поморщився з досадою. Зітхнув.
— Запросіть. Тільки попередьте: не більше двадцяти хвилин. Мені ще треба дещо під-готувати для київського конґресу…
— Гаразд. Буде зроблено, гер професор.
Дівчина зникла. А за хвилину гомін і гам сповнили телескопний зал альпійської обсер-ваторії Цюріхського університету. Спалахнули переносні юпітери, блискавки бліців засліпи-ли очі вченого. Він втомлено прикрив їх долонею, важким поглядом окинув журналістів.
— Прошу, панове, якнайстисліше…
Наперед виступила юна кореспондентка студентського журналу "Ілюзіон". Ввімкнув-ши магнітофон, запитала:
— Пане професоре, наші читачі вельми цікавляться проблемою міжзоряного контакту різних цивілізацій. Київський конґрес скликано для обговорення саме цієї проблеми?
— Так.
— Ви один із швейцарських делегатів?
— Ви вгадали, — усміхнувся фон Круфт. — Завтра ми вилітаємо.
— Ви спеціаліст міжзоряного контакту чи це ваше хобі? Як давно ви займаєтеся цією проблемою?
— Спеціалістів у цій справі ще нема, — поблажливо роз’яснив фон Круфт. — Триває лише нагромадження думок, гіпотез, проектів. Усі ми ще дилетанти в цій галузі. Проте осо-бисто я захоплююся ідеєю зв’язку з мислячими істотами всесвіту ще з юності, зі студентсь-ких років.
Кореспондентку заступив літній журналіст з ФРН. Піднісши мікрофон до вченого, по-цікавився:
— Ви кажете, що узгодженої думки щодо контакту цивілізацій ще нема. Але особисто ви маєте певні міркування щодо необхідності, доцільності чи реальності такого контакту? Чи склалася у вас певна гіпотеза?
— Безумовно, — знизав плечима вчений. — Хто знайомий зі спеціальною періодикою, той читав мої проекти міжнародної проґрами "Космоконтакту".
— Я читав експрес-інформацію з вашим проектом, — кивнув журналіст. — Але там лише технічний бік справи. Абстрактний розгляд проблеми. А ви що думаєте про реалізацію свого проекту? Чи вірите в наявність інших розумних істот поза Землею? І якщо так, то коли сподіваєтесь на таку зустріч? Маєте факти, які б свідчили про існування життя десь у Всесві-ті?
— Сам факт нашої розмови, — всміхнувся фон Круфт, — свідчить про існування тако-го життя. Адже ми з вами — його представники, чи не так?
Присутні засміялися. Та кореспондент не вгамовувався:
— Віддаю належне вашому гумору, гер професор! Проте я запитую про життя на інших планетах…
— Розумію, розумію. Я пожартував, прошу пробачення. Але що можна сказати конкре-тно у відповідь на ваше запитання? Сама підготовка до контакту вже багатозначна. Людство в суті своїй — консервативний, інерційний космофеномен. Історія показує, як тяжко його виводити на інші площини усвідомлення і космобачення. Доказів у минулому достатньо — люди віками змагалися супроти вже очевидних істин: згадайте хоча б Галілея, Коперніка… І тому сам факт бурхливого проґресу в реалізації ідей космоконтакту, їхньої всепланетної по-пулярності вельми багатозначний! Я особисто певен, що ми з вами, панове, будемо учасни-ками першого зоряного контакту.
Кореспонденти загаласували. Застрекотіли кінокамери, об’єктиви телепристроїв наці-лилися на вченого, посипалися нові запитання:
— Де, на вашу думку, найближче вогнище іншої цивілізації?
— Які вони?
— Перспективи контакту — сутичка чи спілка?
— Що може дати поєднання різних розумів?
Фон Круфт зненацька напружився, зблід. У вихорі запитань йому вчувся дивний голос — тихий, майже дитячий. Звідки, чому? Він щось машинально відповідав журналістам, си-пав стереотипними фразами, а сам прислухався до несподіваного гостя з небуття. Юний ба-сок про щось запитував. Такий до жаху знайомий. Як його звали, того хлопця-підлітка, зда-ється, Толиком… Так, так, Толя Вогник. Далебі, Вогник… В очах його мерехтіли іскри ро-зуму й допитливості. Навіть тоді, коли по його скроні цебеніла кров. Пітер, безумовно, пере-старався. Що ж вдієш, жорстока пора була — люди ставали жорстокими: сумна необхідність! А все-таки… Жорстока пора минула, а погляд того хлопця лишається, не щезає, коле, бенте-жить, вбуравлюється у свідомість)
"Пане фон Шварц, ви втішаєтеся спогадами юності, розчулюючи людей тим, що змал-ку мріяли стати астрофізиком. Вас магнетично притягували зорі. Ви зачитувалися Жюлем Верном, Фламаріоном, мріяли про польоти до інших планет…"
Учений мимохіть киває головою. Все це було. Давні юнацькі прагнення. Та й хіба лише прагнення? Хіба він не став одним з найвідоміших астрофізиків Європи, ініціатором підгото-вки варіанту "космолінґви" для контакту з іншими цивілізаціями?
А дзвінкий голос з минулого застерігає:
"Хіба контакт лише науковий експеримент? Поза людяністю й совістю? Що ви скажете тим, кого зустрінете? Чи дозволите їм заглянути в свою душу? Хіба для порозуміння достат-ньо лише демонстрування абстрактних схем та певних інтелектуальних знаків?"